— Справді пахнуть якимсь зіллям.

— Так, так, — запевняв дещо голосніше і з радістю Матарга, — бо для чого ж так мажуться? Щоб їх лизали і є такі, що лижуть, як пси, тьху! — Вказав очима на Томашевського.

— Звідки це відомо? — запитав Вітролом.

— А про чорта звідки? Хтось його бачив?

— Я бачив у млині, — заявив Вітролом.

— Я не бачив, але теж знаю, — хвалився Матарга, — гляньте на ту багату вдову по Гулюку, вгодована, рожева, як піврічна свинка, точно! Лице намащене, шия напухла від менталів і талярів, о! Як пожирає очима того смаркача Гарасимка, проковтне його, як павучиха свого павучка.

— А що він на це?

— Та що ж, щенюк такий, голопуцька нещасна, дозволить себе проковтнути.

— А може ожениться?

— Він з нею? Це ж вона з ним — на тиждень. Він їй потрібне тільки для того, щоб його висмоктати, проковтнути, знищити, а потім наступного…

— Кара божа, — зітхнув Вітролом вже ніби переконаний.

— Так, так, — продовжував жвавіше Матарга, — коли «чельидь» не сидить цілими днями біля корів, біля телят і не пахне коровою, а тягнеться до інших запахів, то пропало і кінець світу вже близько. Побачите!

Ясьо Томашевський весь час напружений і набундючений, оточений трьома молодицями, розмовляв стримано. Матарга, не спускаючи з нього ока, прошептав:

— Можна б сказати, справжній панич, а як піде до кущів — то побачите, який це панич.

— А паничі в кущі не ходять? — запитав Вітролом.

— А для чого паничові кущі? Панич дбає, щоб було пристойно, — повчав Матарга.

— Ясьо ще молодий, а також пристойний, — наполягав Вітролом.

Матарга вперся й собі:

— Я то вже знаю, яким має бути справжній панич.

Вітролом відповів розчаровано: