Сметана

Величезним був стіл з важких золотистих лодвів, боком до дверей колиби розвернутий, але ані не порожній, ані осиротілий. Заставлено його наче вирізьбленими відбитками лиць велетнів — хлібами, які хоч і були великі, як камені з млина, та не з Пупка землі, де сплять велетні, прикотилися на пустирище, щоб годувати народ, а — з Ясенова. Старі ручки пані ковалевої Савіцької вимішали їх тяжко з житнього тіста, яке опирається, в’язне, а потім зліплює долоні. Потім вимащені білком, вирослі у великій печі Савіцьких, допеклися і побронзовіли, аж вкрилися скоринкою з чорним відблиском панцира. Можна їх було вести кіньми і ще далі без пошкодження і без страху, що всохнуться чи увігнуться: через Чорногори на Угорщину, аж на Дебрецен, з провідинами до степових ґаздів, у гості до таких же великих, але білих хлібів, і для змагань, що, можливо, хоч ясенівські хліби і темніші, але не менш солодкі і ще ситніші. Попелисті плечі хлібів, шорсткі, з сильнішим запахом печі, з узорами капустяного листя, у тріщинах відкривали темне запашне тісто, осмілювали до куштування і смакування. Поміж хлібами увіпхнули на тарілках квашені огірки і скибки світло пожовклої домашньої солонини, що розпливалася від старості, та іншої, дещо темнішої, оленячої, більш тугої, але прозорої, як віск. Тут і там лежали до вибору для гостей, нові, ще невживані дерев’яні ложки, світлі з явора, а ще золотаві, запашні, з сосни, зроблені вже в колибі Цвилинюком підчас довгих вечорів.

Гаряче сонце било просто згори на блискучі хліби, його проміння санчаткувалося на слизьких зелених огірках, протікало через солонину, легко її підтоплюючи…

Гості, яких довго запрошували і які стягалися з усіх боків, без поспіху, з легким гомоном підходили до столу. Знімали кожухи, клали їх на лави, чекали стоячи. Фока, беручись за розсаджування гостей, жартував:

— Найкращим був би круглий стіл, щоб кожен сидів на першому місці, та як же його змайструєш з тих важких лодвів.

Потім він посадив передусім старого Кочергана, а поруч з ним війта, найближче до входу в колибу, на першому місці. Шепотілися якусь мить, після чого Кочерган голосно запрошував і садив з обох боків, то поруч з собою, то поруч з війтом, як і годилося при святі, спочатку Панця, потім інших, найбідніших, найближчих до стану наймитів. Їх звали дідками, бо їх взяли не задля основної важкої бутинової праці, а для легшої допомоги і на підміну. Тож вони сідали коло Кочергана, війта і Панця, спочатку найстарші: Гордейчук, Соломійчук, Вовкун, званий Калічиною, бо був дефективним, і далі коло них їхні сусіди з Пушкаря, хоч і бутинові майстри, але найбідніші: Пехкало, Ґуцинюк, а також Біриш. Фока привів зі стайні пастуха Трофимка, який недавно причалапав зі стадами. Невиспаний, непричесаний Трофимко приглядався до людей з недовірою, немов з огидою, весь час неспокійно зиркав на стайню і на сіно так, наче ще не закінчив праці коло корів, чи радше так, наче йому краще пахнуло місце за святковим столом з худобою, ніж з людьми. Всі інші сідали, як хотіли, тільки Фока, Савіцький і Петрицьо не зайняли місць за столом. Спочатку Фока вніс весняне деревце, подібне до весільного, смерічку, обвішану кольоровими чічками, і всунув її поміж хлібами. Потім всі троє господарів вносили яворові лотки з світлими пшеничними калачиками, кожен з яких був прикрашений розочкою, зробленою з тіста. Калачики також були випещені золотими ручками пані ковалевої, а їхній калачевий блиск виходив прямо з очей старої жінки і обіцяв не менше, ніж очі молодих. Тільки підійшли калачики, старий Кочерган встав і відразу ж встали всі. Чекали мовчки, а Фока, починаючи від Кочергана і від війта, роздавав калачі. Коли завершив, голосно промовив: