Марічка давно вже виблискувала понад гірськими красунями, завдяки прозорій білизні шкіри, крізь яку просвічувались сині мережі жилок, а також завдяки джерельним, променистим очам. Та поки вона пасла гуси і ягнята, то ніхто нею не переймався. Вона не співала голосно, як пастушки, зовсім не галакала, тільки наспівувала для себе, коли була певна, що ніхто її не чує. Стільки й запам’ятали з того часу, що була тихою, кволою, майже дикою, яструб’ятко ледь приручене, що плентається за гусками і ягнятами, от і все. Лише, коли після якогось храму пішла про неї слава, за нею спочатку спостерігали терпляче і уважно жінки, а потім мужчини щораз хтивіше, а навіть завзято. З кволої дички вилущилася краса. Гарних жінок є немало, а красуня одна на сотні тисяч. Куди б не прийшла Марічка, ніхто проти цього не заперечував. Тільки запитували тихо і вголос: що за цим криється? Вона була неговіркою, її важко було розвеселити, а навіть розговорити. Її якось обтяжувала та гарна голова і густі сплетіння золотого волосся. Вона була ще бездоганно ввічливою, напевно під тиском прискіпливої уваги, тому за нею намагалися шпигувати, але ніхто не зміг відкрити нічого поганого, а навіть посполитого. Чи ж це свята дівчина?

Тому нещодавня історія з паничом, хоч ніхто нічого не знав точно, ані не вивідав, принесла людям немало розваги чи злостивої втіхи. Може було б інакше, якби вона заговорили, якби зажартувала. Та що їй можна було закинути? Що вона приймає від панича щораз нові і щораз то красивіші подарунки. А що між ними було? Панич приходив до хати у білий день і відходив, а батько разом з Марічкою проводжали його разом до кладки на річці. І це все. Жінки ще довго говорили про неї добре або стримано. Лише публічні почесті, які висловлював їй шалений панич-приблуда, розв’язали язики, замазали її славу. Інакше оцінюють кволу пастушку гусей, а інакше таку, що одягнута, як ніхто інший, і з якої роблять вголос, не стільки задля сміху, скільки, щоб кинути всім виклик — королівну гір. Тому навіть найсвіжіші новини, що вона начебто прогнала панича — як би там не було, а пан з панів, як казали, — прийняли з недовірою, а потім зі злістю. Бо за що ж вона отримала ці коштовні брязкальця? І на пам’ять про що вона їх носила?

Та й панич той був особливий, вітер-вітрогон зі степу, породистий бурмило, чорноокий, чорнобровий, та й що там казати — чорт. Влітав несподівано з Буковини, а навіть десь з кордону бессарабського і зникав. Приїздив до своєї сестри, дідички з Криворівні, молоденької, але яку вже й тоді всі любили. А от панича з тих, хто його знав і хто з ним зіткнувся, не любив ніхто. Його радше боялися скрізь, вступалися йому з дороги. Він не лише зарубав у поєдинках тут і там не одного панка, і завдяки такій славі прошивав та розштовхував людей зухвалими очима. Розштовхував також і тих, що його не знали і не боялися. Своєю бричкою він просто розштовхував фури, які зустрічалися йому на вузьких стрімких дорогах над Черемошем, коли б не появився з-за повороту четвіркою запінених вороних, над якими невпинно стріляв довгий батіг, а з-над батога стріляли очі скандаліста. Вітер розвіював його чорну гриву, а бричка, пролітаючи по вибоїнах і ямах, здіймала хмари пилу чи хляпала болотом. Тому коли якийсь візничий побачив його, то вискакував, як ошпарений, до своїх коней і поспішно їх відводив, навіть на сам берег ріки. Бо вже траплялося, що той зіштовхнув якусь фуру з берега в річку і поспіхом, але щедро, добавив ще й батогом нещасному візникові. Тому голосні прокльони, гарячі побажання зламати карк і завзяті обіцянки відплатити летіли вслід за його бричкою. У Криворівні його вітали і проводжали запитальні погляди сестри, а за ним летіли її молитви, щоб Бог його спам’ятав, чи принаймні щоб охороняв від зламання карку. Але той, хто його знав і хто до нього приглянувся, той сумнівався у результативності молитов, бо і його рід був такий, що вже в кількох поколіннях ніхто не помер своєю смертю, а швидкість його четвірки була такою, що в зламаній шиї — тепер чи пізніше — ніхто не сумнівався. Бувалець-панич пролетів так не через один повіт і не одну країну, а через кілька літ пізніше, будучи вигнаним з кількох країн, чи радше переслідуваним кримінальним правом, змушений був втікати за моря. Його поєдинки перетнули навіть безсоромно розтягнуті межі тодішньої поблажливості, яка з сором’язливою посмішкою прикривала очі на сваволю поєдинків. Тільки коли жертвою став юнак із найближчої родини і посипалися накази про арешт убивці, тоді толерантність перестала посміхатись.