Продовження. Лист третій.

Недільний вечір після вечері і молитви.

«Я мусила перервати листа, бо покликав мене чоловік, бо хоч і неділя, приїхав з пошти, аж з гирла Ріки, спеціальний посланець з листом від Пані-Матері. Уявіть собі: вона прийздить наступного тижня! Я хочу ще сьогодні закінчити листа до вас, бо і так не засну. А ще хочу у вас позичити відваги перед цим візитом. Крім того, коли вона тут, то ми постійно зібрані і немає мови про якісь листи. Та, зрештою, не можна й дивуватися. Пані-Мати є обов’язковою, звикла, що упродовж років на її плечах лежить відповідальність за все, і це навіть відразу видно по її лиці. Тому вона довіряє тільки самій собі, постійно контролює, іноді картає. Не всі це розуміють, тому прислуга, часом без потреби, тремтить перед її перевірками. Щоправда, наші діти зовсім не тремтять, а навпаки, коли “Буня” приїде, воюють, майже тріумфують у нас понад головами, як миші над мертвим котом. Найважчим є те, що у Пані-Матері такий вразливий гонор, її надзвичайно легко зачепити, якщо вона стикається з чимось новим, чого не знає. Бо завжди або щось скажеш, або не доскажеш, а може навіть найгірше, коли нічого не скажеш, оскільки Пані-Мати любить відкритість, але як же бути відкритою такій, як я, надто відкритій, і яка саме боїться вибриків своєї відкритості. Я все ще не можу пристосуватися, і коли вона має приїхати, то я за кілька днів до того вже не можу спати, і навіть коли прийде лист, то у мене б’ється серце так, як сьогодні. Навіть, коли вона мені присниться, то я раптово прокидаюся і більше не сплю. З цього ви можете бачити, що я вже не в одному зуміла провинитись, та найгірше те, що сама не знаю — у чому. Бо у нас дома не було атмосфери такого гонору і навіть, коли найстарша сестра приїхала з Німеччини з великого міста, і цілими днями розповідала, що це не годиться, а те — поганий тон, то я завжди прекрасно спала. Але що ж зробиш? Мій чоловік так любить і шанує Пані-Матір, що навіть ніколи не сів би в Її присутності, хіба, якщо вона йому накаже. А коли Пані-Мати їде чи коли від Неї немає повідомлень, він стає дуже сумним, а я вам зізнаюся, що коли вона їде, то я сплю чудово, навіть стаю веселішою. Так негарно, я знаю, це навіть гріх, але це все тому, що я постійно боюся того, що вона мене не любить. Вона на мене не дивиться, а лише в бік, тільки іноді коротко так пронизливо гляне, що я відразу починаю думати, що може я щось не так зробила, може щось розбила, може не доглянула щось, а може навіть щось у неї забрала без дозволу. І справді, під таким поглядом вже кілька разів склянка, а одного разу і тарілка, випали мені з рук. Правда й те, що тут нічого не скажеш, вона могла собі вимріяти і кращу невістку для такого сина. Не таку смаркату, якою я була тоді, більш освічену щодо мов чи музики та більш досвідчену в світі. У її очах я була не лише провінціалкою, але передусім я була схизматичкою, якоюсь там румункою, і мала всього лиш 18 тисяч гульденів (та й це добре при наших родинних порядках), так, це правда, але вже сталося, а мені весь час здається, що Пані-Мати не забуває і навіть не хоче забути про мої недоліки і провини. Мені важко здогадатися, в чому тут справа, тому коли вона приїжджає, я постійно боюся, хвилююся навіть вночі, а наступного дня чоловік дивиться на мене і каже: «ти знову плакала». Але ж ні! Ви знаєте краще за інших, що я ніколи-ніколи не плачу. Часом людина усвідомлює власні гріхи і провини тільки випадково. Минулого літа, коли Пані-Мати поїхала, одна стара баба, кухонна помічниця, звана Варваруца, глянула на мене і посміхнулася з помітним задоволенням. “Чого ви смієтеся, Варваруцо?” — питаю. “Я рада, що ви тішитесь, панусю” — каже Варваруца. “Чого б мені тішитись?”. “Як це чого, що стара пані поїхала”…