Я думала, що мене холодний параліч вхопить, гарно ж я тепер виглядаю в людських очах. Я відразу побігла до дзеркала, подумала і побігла під образ Матері Божої Ченстоховської. Її очі дивилися на мене уважно, щоб я говорила правду. І підчас молитви виявилося, що я полегшено дякую за те, що Пані-Мати вже поїхала. Церква близько, тож я побігла до нашого старого каноніка, але що з цього? Йому легко говорити, він сам святий, тож і сміється з людських гріхів. Посміявся з мене досхочу. А все ж це старенький мудрий, шанований, всі його люблять, навіть Пані-Мати його любить, каже про нього нераз: “Веселий священичок, краще вже такий, ніж інші, але чого він постійно на проповідях говорить, що всі люди рівні? Через це місцеві селяни давно вже вирішили, що вони кращі від нас, подивитись тільки, як вони на нас зверхньо зиркають”. Так говорить Пані-Мати.

Тут починається найважливіший пункт і для нас дуже болючий. Це важко пояснити, але постараюся, бо сьогодні особливо хочу, щоб мені полегшало на серці, і втішаюся тим, що ви мене зрозумієте. Вам треба знати, що у нас в долинах, у маєтку матері і, зрештою у всій Польщі, є великий поділ між панами і простолюдинами, а в Румунії ще гірше. Правда, стосунки іноді бувають добрими, але все ж це два різні світи. Тут у Галичині ще двадцять два роки тому селяни були у панщинній залежності від землевласників, змушені були примусово відпрацьовувати визначену кількість днів і не могли самовільно переселятися. Тимчасом тут у горах такого не було, селяни кажуть, що вони не були ані мужиками, ані підданими, а тільки «ґаздами», тобто вільними господарями і неначе громадянами. Пані-Мати їх не любить, дивиться на них з огидою, говорить про них, що це самі розбійники, бо їхні предки нераз влаштовували напади. І каже, що вони огидні гуцули. Та в чому ж вони винні, що їх Пан Бог створив гуцулами? Та й чи вони одні нападали? А наші предки хіба ні? Мій чоловік, натомість, вирішив тут мешкати до кінця життя і поставив перед собою велику мету. Я це зрозуміла тільки після шлюбу, але відразу, а саме тоді, коли ми приїхали сюди з чоловіком. І тоді я з усього серця приєдналася до його мети. Колись я вам описувала все моє весілля, багато дрібних незначних подробиць, і тільки тепер через роки бачу, чим був приїзд сюди, бо це якось наростає, збільшується.

Звідси на майже шість миль нижче є міст на ріці Черемош, котрий поєднує мій рідний край, тобто Буковину, з краєм мого чоловіка — Галичиною, тобто Польщею. Містечко по волоській, тобто буковинській стороні, називається Вижниця, а з польського боку є друге містечко, зване Кути. Саме до цього мосту після шлюбу і після весілля мене провели двадцятьма екіпажами мої рідні і друзі нашої родини. Ми прощалися на кордоні між країнами, на мості. Циганська музика з Буковини, ах, що за музика! стала посеред мосту і заграла нам неабищо, а менует Моцарта. А ми всі парами перейшли через міст, я з чоловіком у першій парі. Я нічого не передчувала, аж тут раптом звідкись рясна стрілянина і дим з-під мосту. Зверху, водою по хвилях пронісся пліт, а на ньому люди, одягнені повністю у червоне. Стріляють з якихось ручних гарматок, потім дуділи у дерев’яні труби, потім музика почулася з плоту, одні грали, а інші танцювали на пливучому плоті. Всі навколо якогось юнака, котрий тримав чимале деревце, неначе ялинку на Різдво, але прикрашену самими лиш стрічками. Мені страшно й глянути у низ мосту, а вони в одну мить розвернулися на бурхливій воді і почали вискакувати на стрімкий берег. Я ще не встигла й подумати, як тут примчав інший пліт, а за ним третій. І знову постріли і знову багато людей вискакують на берег. Всі у однакових, повністю червоних строях, пояси великі на цілий тулуб і маса пістолетів, неначе на якусь війну зібрались. Поки я прийшла до тями, вони вже стріляли у нас понад головами. Потім утворили навколо всіх наших пар величезне коло і почали танцювати на мості навколо нас якийсь круговий танець, швидкий. Наші гості з Буковини висолопили язики. Після танцю той молодий чоловік з довгим чорним буйним волоссям, які падали йому на плечі, підійшов і вручив мені деревце, біля нього стяв другий, світловолосий, коротко підстрижений, якийсь суворий чи понурий, але гарний юнак. Знову стріляли, знову грали і співали трохи дико, але з темпераментом. Потім накинулися на нас. Мене й інших пань цілували в руки, панів обіймали, а чоловіка взяли на руки і підкидали вверх. Нашим буковинським гостям це не дуже прийшлося до смаку, щоб обійматися з мужиками. Але нічого не вдієш — що не край, то звичай.