Рабинець і Криворівня. Це немов дві протилежні течії. Одні, ті, що з Рабинця, селяни, які хоч і вважали себе ґаздами, то не любили, щоб їх називали мужиками, вивозили ліс, кидалися до перемоги, щоб відкритися на світ. Другі, ті з Криворівні, дідичі, які хоч і воліли, щоб їх сприймали як ґаздів, сховалися, нанече були невдахами і немов після поразки, з метою вберегти те, чим вони були, на їхню думку, щоб утворити свій власний центр. Завозили все, що могли, неначе рятуючи від потопу. Розбудовували Криворівню так, ніби на сотні років. Спочатку ставили потужні дамби проти диких потоків для захисту від несподіваних повеней. Потім орали незаймані досі плугом, хоч і омріяні для плуга, пласкі підлісні ділянки землі. Засівали і збирали збіжжя так, як на Поділлі, до здивування сусідів-пастухів. Розбудували двір, оточили його відкритими ґанками і повними світла верандами. Ставили нові стайні, обори, приміщення для возів. Засновували нові сади, алеї, живоплоти, овочеві городи і розарії. Разом з тим усували попередні огорожі, ґражди і сторожові вежі. Зруйнували приватну «фурдиґу», тобто кам’яну в’язницю, що стирчала коло самої дороги і служила колись, як попередження проти розбійницьких нападів. Нівелювали всю цю фортецю володінь і псевдо-гонору — зухвалу, затяту, ворожу. Відкривалися до світу гірського, немов відкритістю хотіли добитися довіри, неначе хотіли наочно продемонструвати, що вже немає і не буде ані розбійників, ані нічних нападів, ані засідок. Щоправда, робили це поступово, спочатку незначно, навіть несміливо, в основному тому, щоб не будити спротиву матері дідича, котра двічі на рік приїжджала із Станіславова, віддаленого не стільки просторово, скільки відгородженого важкими дорогами, небезпечними чи ненадійними. Мама не мала і ніколи не набрала довіри до гірських мешканців, а прогалини у фортифікаціях здавалися їй доводом непростимої легковажності, або ще гірше — фатального впливу невістки, надто молодої і понад міру енергійної.

Молоді не боялися, наполягли на своєму, бо зробили ставку на довіру. Не боялися, а все ж у святкові чи передсвяткові дні, коли праці і клопоти зависали на кілочку, молоду дружину лякали якісь гірські примари, примари самотності чи передчуттів. Вона вважала особливим щастям те, що могла звіритися зі своїми страхами і переживаннями перед єдиною подругою, а радше опікунці зі шкільного конвікту у Sacrè-Coeur в Орлеані, пишучи їй раз на кілька місяців довгі листи. Останнім часом важка хвороба прикувала приятельку на довго до ліжка і пані Отилія вишукувала вільну хвилину, щоб через листи ще більше зблизитися з нею, поглиблюючи вимріяну дружбу співчуттям і освідченнями.