У тих preux це було раз і мимохідь, війна — це страшна справа, що ж робити? А в мене над головою щодня стирчать гори і страхи. “А-ой, а-ой”, — зітхаю і я. В будні дні ще можна витримати. Робота заливає нас, як повінь. Але вже перед святами і у свята — це гірше. Так, щоб мене підтримати, ви пишете, що гори заколисували вас з дитинства. І ще так: “Велика пригода Альп стала для мене незрівняною школою захвату”. Школою захвату! А я родом із врожайних рівнин, з-під самої межі степу і гір в житті не бачила. Я захоплююсь своїм чоловіком і всім, чим він захоплюється. Навіть намагаюся розгадати його захоплення: шум нашої річки, хоч її і не видно з будинку, голоси невидимих сопілок, що постають скрізь із лісових глибин. Зрештою навіть бурі, громів і гірських повеней я власне й не боюся. Бо тоді — голову догори і увага. Я дуже щаслива, але постійно боюся за це щастя, не бачу його кінця і не смію заглядати туди, у сам кінець. Тому, коли починає сутеніти, як зараз, коли довгі тіні гір простягають лапи і ялини хитаються, як великі бестії, змовляються, як дракони і грифи — я боюся. Тільки втікати! Почуваюся так, неначе ми обоє разом з дітьми були на високій, але рівненькій і безкрайній полонині підчас бурі, виставлені під громи, без притулку і без схрону. Але я не дурна. Я відвернулася спиною до тіні і пишу до вас. Хай собі хитаються. У салоні мій чоловік грає балади Шопена, але салон темний, цілком понурий, бо закритий садом і кухонним будинком, а фортепіано зойкає, бо не настроєне, бо хоч ми кілька разів запрошували настройщика, він якось не хоче ризикувати головою на наших перевалах і, можливо, приїде лише літом. Мені зовсім не хочеться йти до салону. Але в цей момент чоловік, неначе щось відчув, забіг і запитав, чи наказати, щоб принесли лампу? Зараз принесуть, зашторять вікна і буде веселіше. Я тимчасом ще раз виглянула у вікно на захід сонця і намагаюся уявити собі вас на терасі у La Combe. Знаю із ваших розповідей, що ваша тераса обернена до сходу сонця, скерована прямо на мене. Тож вітаю вас.

Ви пишете про те, що ви все мрієте, щоб прогулятися поза замок, до старих тисів і туй. Чому ж вам так важко встати і що ж ви робите цілими днями? Аби тільки не в ліжку, аби тільки не те безсилля. Ще раз дивлюся до вашого листа. Ах, це ще гірше. Боже мій, чорним по білому ви мені пишете: «Цей рік важкий, болісний, втомливий, у постійній гарячці. Хребет постійно мене смикає, біль мене розриває». Ох, свята Панно з Ченстохови! А я? Ходжу, бігаю і навіть скачу, не гірше від тих чорних білок, що в нашому верхньому саду. Їжджу верхи, їжджу бричкою за якусь добру милю до гирла Ріки і сама керую, по такій дорозі, що бричка підскакує майже стільки ж у повітрі, що й котиться по землі. З розгону я нераз танцювала б ніч у ніч, якби тільки було де. Та тимчасом, коли повертаюся, то засинаю, як вбита, і знову зриваюся раненько.