Лист останній, написаний в господі біля Устя Ріки.

«Доїхали ми чудово, хоч місцями було страшно. Спустили воду з обох дамб під вершинами, хвилі так бушували, як підчас бурі у морській затоці. По дорозі є скеля, звана скелею Фоки. Там насправді найбезпечніше було б пролетіти на крилах, бо перед самою скелею є великий спад води, течія різко підхоплює пліт, а вода, відбиваючись від скель, вирує і не випускає плоту з виру, так, що пліт на великій швидкості летить просто на скелю. Плотом керував величезний старець з довгим сивим волоссям. Спокійний, маєстатичний, але настільки стурбований, що мені його відразу стало шкода, бо такого порізаного зморшками чола я ще не бачила. Коли я його побачила на плоті ще до того, як ми зайшли, я прошепотіла чоловікові: “Мабуть, таким був Шарлемань”. Боже, як я люблю ці примари! Чоловік терпляче посміхнувся і прошепотів: “Це бідняк, чисельна родина, землі мало, заробити у його селі немає де, тож на старі літа заробляє у Фоки”. Глянув ще ніжніше і додав: “Але очі дитини бачать влучно”. Під скелею старий керівник пустив плота зовсім повільно, немов на погибель або на волю хвиль. Мені захотілося кричати, але чоловік приклав пальця до уст, а мене тримав за руку. Я трималась. Чорна скеля наближалася блискавично, зростала і заступала небо, вже стирчала над головою. Від неї бив морозний холод пекельний шум. Мені в очах закрутився світ. Порятунку не видно. Раптом старець вперся усім тілом на стерно. Хвилі зашуміло оглушливо, немов збиралися нас поглинути. Колоди застогнали, як прокляті душі, але пліт плавно повернув, зовсім не різко. Ані одна колода не зачепила скелі. Ми попрощалися з ними біля Устя Ріки, і вони відразу ж поплили далі в бік Румунії.

Цілий день люди із прибережних сіл вистоювали над Рікою. Дивилися, бо спочатку щопівгодини, а потім все частіше пливли з гір довгі плоти. Важкі велетні, хвостаті, а спритно завертали на поворотах. Повалені демони, спутані, покалічені, немов кров’ю обліплені живицею. Іноді блимали їхні очні ями — чи як би це сказати? Втомлені насмішливі очі, а радше підступні, мстиві і диявольські. Після обіду хвилі знову розбушувалися так, що перелякані люди втікали з берегів. Видно, що в горах знову спустили воду з дамби. І знову котилася армада драконів, сунули, сичали, булькотіли безкінечні колоди. Наближалися швидко, а зникали ще швидше. Щось мене пригнічує, якийсь страх, а може я просто боюся, що вони мені присняться.

Хоч наші коні прибули вчасно, ми тут залишимося на ніч у господі. Ах, які ж милі і запопадливі ці власники господи, побожні євреї, такі, неначе щойно прибули із Святої Землі. Турботливо опікуються нами, часто запитують, чи нам чогось не треба. Коли ми зайшли до господи, стара єврейка зраділа моєму чоловікові: “Що за гість, це не гість, це любко. Яке щастя!”. Тут мені знову здається, що я в земному раю.