Закінчую листа, але все ще важко його заклеїти, важко мені з вами розлучатись. Ваш лист у мене завжди при собі. Ви в ньому пишете про ті альпійські квіти, котрі живуть так далеко від усіх, що ніхто їх не бачить, ані ніхто не понюхає їхнього запаху. І про ті душі, обтяжені тягарем любові, яка не могла нікому віддатися.
Як гарно це звучить у перекладі пана Авріла, спочатку про вас:
«ce matin j`ai vu vos yeux pleurer»
А тоді про тих, хто вас знав і знає:
«il n`e nest pas qui tendrement ne pleure».
Чоловік звернув мою увагу на те, що сьогодні цілий день гори прикриті прозорими туманами. З-за тих заслон вони проглядають і приглядаються до нас, як світлові примари. Пан Бог так само.
Я думаю про вас, обіймаю вас.
Отилія».
ІІ. На той світ
ІІ. На той світ
1
1
Упевнений, що вбив Томашевського, переляканий власним вчинком і боючись погоні, Мандат — як до того і після того не один необережний гірський убивця — втікав прямо поперед себе до угорського кордону. Не гірше, ніж у танці, він ніс круглий тулуб, котився так пружно, що погоня й двадцяти худих його б не догнала. Нарешті він вдерся у невеликий потік, під прикриттям ночі й надалі рішуче втікав. Весь час вгору, чим стрімкіше, тим швидше — нехай його шукають! Але тільки-но він опинився на хребті і прислуховувався до шелесту струмків, що спливають на угорський бік, то знову перелякався. На чужину угорсько-волоську? Туди лише долетить слух про вбивство, то повішають відразу, про запас і то гаком під ребро. Там суд швидкий, справедливий. Він чув уже про таке нераз.
Але чекай! Це ж минуло. Адже розповідав матчин батько, дідусь Базьо Кропивницький, славний дяк із Криворівні, що так бувало раніше, і то більше, ніж сто років тому. А тепер все інакше, нові часи, панські суди пом’якішали, судді іншої моди, освіта. В Угорщині теж так. Там для лайдаків ще краще якось виходить, бо хто звідси втікає туди, то відразу каже, що через політику. То вже його й не чіпають, аби лиш сидів тихо.
— Викручуватись політикою? га?
Мандат слухом відшукав джерело, яке сочилося в Угорщину, приглянувся, як у ньому виграють зорі, потім знову видряпався трохи вище, відшукав прикордонний камінь. Відпочивав коло каменя, саме на кордоні, зважував: