Мандат прокинувся зі сну, зірвався: «Йду куштувати своє пиво».

Погода на Льодовій Бабі була райською. Позавчорашні і вчорашні грізні хмари опали глибоко. Здалися, побіліли, як освітлені тумани лежали тихо на лісах, на схилах, на ярах річки. На ліво від Чорногори, глибоко у просторі, з боку Торояги танцювали чисті, срібні видива гір. Кивали здалеку, потішали, як вони потішають кожного, і п’ятдесят років і сто років тому, і понад сто років також: «Але ж ні, ні, Петриську, і ти другий також, і ти третій, і кожен, хто сюди прийде, це все неправда, починай знову! Запізно? Смійся з цього, ніколи не пізно. Приглянься добре до нас».

Мандат, відпочилий і досить бадьорий, міцно затягнув пасок, щоб втихомирити голодний живіт, і жваво пішов уперед. Спочатку грунем, потім болотистими ярами і стежечками. Того ж самого дня, тобто увечір в день після Юрія, він дістався на бутин. Зупинився. З гущавини неподалік колиби він прислуховувався, немов чигав.

Тихо? Це добре. Якби щось особливе відбувалося, то був би рух, шум. Потім йому здалося, що він помітив когось із дідків. А може ще когось? Ні, більш нікого. Рух слабенький, як у такому вулику, що вимерз за зиму, і тільки тут і там задзижчить якась напівжива муха. Тихо? Це страшно! Всі поплили? Швидше те, що їх усіх арештували, а ще імовірніше, що бистрецькі із жаб’ївцями порубалися на смерть і щойно тепер приїде цісарська комісія, вночі чи на світанку. В самий раз.

Настала ніч. Колиба зовсім затихла, нечисленні робітники, переважно дідки і підлітки, що залишилися на бутині для корування і миґлування дерева, заснули швидко, спали міцно. Лише Панцьо, який погано спав ночами, почув десь коло опівночі кроки, що прокрадалися біля колиби. Він похапцем вийшов і побачив Мандата. Вони впізнали один одного, обоє захвилювались. Панцьо відразу про все здогадався.

Мандат прошепотів:

— Так мало людей?

Панцьо відразу ж несамовито просичав:

— Ти-ти-тихо, почують.

Мандат присів навпочіпки, а втомлений безсонням Панцьо, вредно процідив:

— По-по-поїхали на похорон.

— На чий похорон? — прошепотів Мандат.

— Не вдавай, хто, як не ти, мав би знати?

— На похорон Яся, всі юрмою?

Панцьо відповів запитанням:

— Не розумієш?

— Комісія цісарська була? — промовив Мандат дещо голосніше.

— О-го-го!

Мандат роздратувався, випалив голосно:

— Була чи не була?