Мандатові захотілося плакати:

— Шляґ би відразу трафив того Яся дурного, поки він ще не підсунувся своєю гузичною мордою під мою руку. Та й добре, що його вже трафив, принаймні одне це добре. Спати!

Мандат проспав весь залишок ночі, завзято спав і увесь день, проспав Юрія і чергову ніч. Йому снилося довго і втомливо, що він шукав їжу, то смоктав і жував молоду берізку, то попивав помиї в хліві у своїх свиней. Снилися йому і його діти, також голодні і тому змарнілі, цілком здрібнілі. Змарніли їхні ноги, змарніли руки, облізла шкіра, повзали на животах, як червоні дощові хробаки. Тьху, досить такого спання. Щойно він прокинувся, то відразу собі пригадав, що вже день після Юрія.

А що з Ясьом? Лежить собі холодний, посинілий, із витріщеними до неба очима, і так на віки. Мало того, що загинув молодим і намарно, то може ще й комісії та лікарі розрізають ножами його біле тіло і виймають бебехи. А все через мене! Чи це відразу повернутися на бутин і віддатися в руки комісії: «Панове і підпанки, це я сам убив його, бо це лайдак, це пес, бо гавкав на моїх побратимів, бо мені так захотілося. Ані ґазда, ані ніхто інший не винні. Відпустіть їх!».

Повісять? То й повісять, не першого і не останнього. Шибениця? Для людей не для чорта. Жінка? Нехай скисне, чого вона мене відпустила на бутин, так їй і треба! Хай тепер шкирить зуби до молодих, знайде собі. Діти? Нехай швидко забудуть, бо і так їм колотимуть очі: «Батько бандит з бандитів, шибеничник». Нехай забудуть, це добре, але не в цьому справа. Потрібно віддати бика за бика — борг. Інакше нещастя впаде на дітей, шкода мені тих писклят.

Мандат знову задрімав, у півсні йому марилося:

— Наші пани-судді, тепер не те, що колись, надто милосердні, будуть мене мучити, милосердно спокушати і заводити такої: «А може ти, Петрисько, зовсім не хотів його убивати? Може лише так на відмаш дурна рука тобі вискочила і тепер тобі шкода? А може…?». А чорт відразу ж прошепоче: «Чуєш, Петриську? Викручуйся, адже ти ґазда, ти ж не вбивця, маєш жінку, ще й яку жінку! І дітей також, сам же кажеш, що їх шкода. І тоді я, Петрисько, відповім суддям: «Ні панове, не турбуйтесь, мені зовсім не шкода нічого і нікого. Я не міг знести цього цапа і пишносраки Яся, а рука зовсім не дурна, вона вчинила те, що у мене на серці. Я маю на нього таку злість, що ще й зараз я б його порубав на тріски». — «Ну, що ж, — скажуть вони сумно, — шибениця, такий закон. Подавай принаймні Петрисько, до цісаря прохання про помилування!». Подавати? Ну нехай. Але цісар пам’ятає, го-го, у нього там ще з первовіку закарбовано все до грама. Скаже так: «Що? З Чорнишів? З Мандатів? З тих, що куштували вірмен на Радулі? Нарешті потрапив нам у руки! Повішати, повішати якнайшвидше. Ну, але перед повішанням дати йому пива, скільки захоче — це буде моя цісарська милість».