— Той дідусь Базьо, хоч і мудрий та любий, заповідав нам самі небилиці, аби ніколи нікого не судити. «Нехай Господь святий, нехай Сонечко нас судять, — казав Базьо, — і сумління нехай судить, кожен сам себе, але інших судити нам грішним вара. Це людиновбивство! Хто судить іншого, той його вже вбиває, це найважчий гріх». Але хто ж слухатиме таку набожну неміч, як Базьо? Про нього кажуть, що він богумилий, тобто духовний, але ж тому він і дяк. А що така небога може знати? Нікого ніколи в житті не убив, навіть нігтем не пошкрябав, ані не глянув криво, лише очі витріщає на небо. Де ж йому до цього смаку? Бо хто вже раз посмакував убивства, той ніколи не забуде цього смаку, так само як і той, хто має смак на м’ясо дикого вепра, ніколи не відівчиться від полювання. Такий самий смак і в Угорщині, аби лайдаків гаком за ребро підвішувати! Звідки ж Базьові про це знати? Інша справа такому, що вбив, це вже інша мудрість, такий зразу зрозуміє, що на нього чекає. Ні! В Угорщину ні!

Мандат зірвався, відскочив від кордону. Хоч була північ, хоч на полонині не було ще й живої душі, він, гнаний страхом, та все ж не перетинаючи кордону, біг трав’янистим хребтом, весь час до верхів’я ріки. До світанку він пробіг чималий шмат дороги. Вже розвиднювалося, коли він поспішно віддалився від кордону, звертаючи вліво вниз якоюсь густо зарослою поточиною. Він прямував на шум ріки, до Черемоша. Так він опинився далеко від бутину, навпроти Льодової Баби. Помив постоли в річці, на босо перейшов через воду, втопив сліди. Дещо заспокоївся:

— Якщо це правда, що розповідає Базьо, що суди так по-модному зіпсувалися, то і тут мені нічого не вдіють. То чого ж втікати на чужину? Але що тепер — зараз?

Він задер голову і подивився високо на Льодову Бабу.

— Там свобода, там простір, у верхав розлогий степ, вже й здалеку видно, якби хтось переслідував, навіть якби підкрадався навпочіпках. Що мені там зроблять?! Швидше, швидше на Льодову Бабу! Там старі криївки, підземні печери, там ще й не такі ховалися, а навіть і зимували. Звідти колись старшував над цілим краєм не хто інший, як Дмитро Василюків, славний ватажок, позначений святим Громом, зі своєю ватагою. І він і вони, — Мандат задихнувся, зупинився. — Ні! Від цього борони Боже!

Скільки ж страхів, один за другим, шмагали Мандата, неначе на нього падали раз за разом удари олов’яного бича! Хто ж зміг би це описати, коли він і сам не міг позбирати цього всього в голові до купи!

— Кілька днів я витримаю голод, так! А потім? Нічого іншого не залишається, як прямо звідси нападати! Так! Відразу, бо потім піде сигнал тривоги від хати до хати, а потім від колиби до колиби. На кого ж нападати? І спільно з ким…? Акуратно нападати…? Хіба-що захищатись? Але захищатись, це щось інше, нехай би тут десятеро, нехай навіть двадцятеро пішли на мене, то по голові кожного, голову коло голови поскладаю у ряд, як баранів! Так, розкладу! Га — та й це дарма! Барани — це інша справа. Потрібно терпляче притихнути у схроні і тихо дивитися, а будуть на полонинах великі стада. Вкрасти тут і там по одному, це зовсім не важко, їжі буде достатньо, ніхто не збідніє та й ледь зауважать…