Зараз же стежка була впорядкована, хоч і стрімка та крута, та вже чітка і тверда, як дорога. Вище відкривалися все більш віддалені краєвиди, щораз сміливіші. Тільки-но вони виїхали під верх, з угорського боку потягнуло гарячим вітром. Небо почорніло, сухі, голі, наче окам’янілі буковини, які весь час нагинав вітер, були особливо понурими. Густі шари листви по ярах зловороже шуміли, зовсім не весняно. Та священик радісно привітав приховане у закутку Андрійкове обійстя. Він вже давно не бачив гнізда, так добре прихованого на схилі, у такій згоді з навколишньою територією.

Коли він увійшов до хати, то застав Андрійка на широкій печі, на грубих ліжниках. Піч була така гаряча, що при доторку обпікала. Та Андрійко здригався що-якийсь час від пропасниці. Сам священик не любив теплих приміщень, відразу спітнів, важко дихав. Тому вночі він спав неспокійно, та, на щастя, на ліжку, а не на печі. До того ж, уночі досить сильний вітер вривався раптово у затишок, і священик часто прокидався. На світанку він побачив крізь вікно, що навколо хати біло. Вітер затих, буковини були вкриті білою пеленою, стежки густо засипані, а під кінець потиснув ще й сильний мороз. Сніги загребли стару весну і роз’яснили світ. Упійманий в пастку нової зими, священик смутно здався, а Любко відразу ж, продираючись через сніги, з’їхав униз, щоб передати вістку на плебанію у Криворівню, що отець здоровий, лише йому важко вирватись з заметів.

Всі домочадці передбачливо залишили священика наодинці з Андрійком. Попиваючи молоко, постійно гріючись на краю печі, вони гомоніли з самого ранку. Переважно про те, про що перестали розмовляти, наче внаслідок змови. Про погибель бистрецьких рубачів. Перед ними теж появився Левіатан, тільки не морський, а гірський. Усіх загріб, тільки Андрійка виплюнув. Саме про це збирався говорити Андрійко. Але він затинався, весь час переривав, священик хотів почути, але випитував обережно:

— Спочатку казали, що і ви загинули, а потім, що ви осліпли, а нарешті, що якось замурували рота.

Андрійко розповідав важко:

— Саме так, як у вашій проповіді. Я з’їхав на дно гори, земля мене проковтнула. І я загинув, а потім ожив і в самому кінці осліп. Я не смів молитися, бо ті погинули, а я вижив. Але чому? Для чого? Скажіть.

Священик не відповідав, Андрійко пояснював:

— Знаки я бачив від початку, але сам собі не вірив. Тож, як вимагати, щоб інші повірили? Я наглядав за ними, часом щось сказав тихо, щоб занадто не сміялися. Остаточно я злякався тоді, коли Танасенько пророкував потоп і кінець. Коли мої напучування вже не допомагали, то я ходив за ними, коли міг. І в той останній раз також. Але Левіатан мене не захотів. Добре хоч одне те, що не сталося те, чим страшив Танасенько.