— А чому його шукають?

— Не знаю, але було б дуже добре, якби не знайшли.

Халіл залишився на пагорбі, зовні освітлений сонцем і темний усередині, а я поспішив до міста, затягнутого сірою млою.

Замучив мене той горопаха — і сказати щось хоче, і розкритися боїться. І хоче дізнатися в мене, що ж воно сталося, і себе не хоче видати. Очевидно, Раміз переховується в нього і бачив, як я увійшов у село, а може, й знав, що я прийду, і попросив, щоб той привів мене до нього. Халіл спочатку, мабуть, заперечував, потім погодився і, чекаючи мене перед хатою, далі обмірковував усе, а коли все зважив, то змінив своє рішення й почав крутити, лише підтвердив, що той чоловік схожий на Раміза, але від усього іншого відмежувався, мовляв, це була випадкова зустріч: звідкись прийшов, про щось питав, кудись пішов. Безперечно, Раміз хотів побачитися зі мною. Халіл вирішив, що краще нам не зустрічатися. Так буде певніше і для нього, й для Раміза. Він пообіцяв Рамізові, що мене приведе, я стояв перед його хатою, можливо, Раміз навіть бачив нас, а тепер Халіл розповість Рамізові будь-яку брехню: мовляв, я поспішав додому, або злякався, або не хотів зайти — і буде задоволений зі своєї хитрості. Його право. Він сховав Раміза в своєму домі — заради Шех-аги, заради свого брата, може, й заради грошей, які йому заплачено, — і йому досить того страху, що в його домі сидить утікач-бунтівник. Не вистачало тільки, щоб він ще почав розповідати про нього кожному зустрічному.

Раміз поганої думки буде про мене, матиме жаль.

І тут я згадав Мулу Ібрагіма. Чому він послав мене до Жупчі? Чи й він знає, де Раміз, і спрямував мене мовчки на нього? Чи йому сам Раміз передав через когось, щоб я прийшов хтозна-чому? Марно я питав би його — Мула Ібрагім крутив би головою, махав би руками, від-нікуючись і дивуючись, як таке могло спасти мені на думку, він нічого не знає і знати не хоче.

Обережний Халіл перервав усі нитки, і тепер кожен зберігав свою частку таємниці.

Чи хотів я бачити Раміза? Не знаю, можливо, я наразився б на нову небезпеку і тремтів би від нового страху, потерпаючи, щоб ніхто не дізнався про цю зустріч. Я вже мав нагоду переконатися в цьому: один крок — і безліч наслідків.

І все-таки я шкодував, що ми не побачилися. У мене було до нього багато запитань про людей і життя. Я наперед знаю його відповідь, але, може, я повірив би в його добру волю й перейнявся б його непохитною надією. А мені потрібно повірити. Краще жити з оманливою надією, ніж твердо ні на що не надіятися.

У місті Махмут зустрів мене з поганою звісткою. Він заходив до хати заарештованої жінки, щоб провідати хворого чоловіка та занести йому якихось харчів. І застав там плач: жінка померла у в'язниці. Хто зна від чого: від страху, від хвороби чи від катувань?