— Навіщо це писати? А хто ж інший міг би поставити?

— Що ж тоді написати?

— Цього я не знаю.

Розгублений, без будь-якого орієнтира, без упевненості, яку я відчував раніше, я писав і перекреслював, доки, крім року народження і смерті, залишилося одним одне речення:

«Він був добрий, помер невинний».

Але йому це не сподобалося. Імам був добра людина, це так, але навіщо писати, що помер невинний? Усі помирають невинними, винними бувають, доки живуть.

Ледве ми дійшли згоди, щоб записати такі слова:

«Він був добрий, помер без вини. Хай аллах пошле йому вічне блаженство».

Ні зміст, ні призначення останнього речення для нас не були зрозумілі, але звучало воно урочисто й гарно і подобалося йому.

Імамів брат подякував мені, щедро заплатив за мою працю, і я зібрався йти додому. Але він ще хотів щось сказати, — я помітив це раніше, — та ніяк не наважувався, і видно було, що так і не скаже. У цих людей набагато більше в голові, ніж на язику. І все-таки сказав:

— Халіла Ковачевича знаєш?

— Навіть такого імені не чув.

— Його брат служить у Шех-аги Соча. Сторожем.

— Здається, бачив. Високий такий, кощавий.

— Халіл просив, щоб ти зайшов до нього. Недалеко тут, через дві хати від моєї.

— Чого?

— Якийсь чоловік питав про тебе.

— Хто?

— Не знаю.

Я подумав, що то зниклий Шех-ага сховався в цьому гірському селі, і селяни хочуть, щоб я забрав його із собою. Шість днів уже, як він утік із дому.