Халіла Ковачевича я впізнав одразу, він був, як дві краплі води, схожий на свого брата — слугу Шех-аги.

— Я Ахмет Шáбо. Ти кликав мене?

— Я тебе не кликав, ми говорили про тебе, і я хотів побачити тебе.

— Очевидно, у тебе до мене якась справа, раз ти хотів бачити мене.

Господар подивився на мене, оглянувся на хату, і мені здалося, що він вагається, зважується на щось і не знає, що робити.

— Нагальної справи до тебе нема, — відповів нарешті він, криво всміхаючись. — Просто так.

— Імамів брат казав, що якийсь чоловік питав про мене.

— Який чоловік?

— Звідки я знаю!

— А, так, питав, щось питав.

— Що хотів?

— Що хотів? Не знаю.

Передумав, очевидно. Уже нічого не витягнеш з того селюка.

— Гаразд, — кажу йому. — Побачилися, надивилися один на одного, порозмовляли, а тепер пора мені йти, щоб ще засвітла дістатися до міста.

— Авжеж, зима, рано смеркає.

Я подався дорогою вниз з гори.

— Провести тебе? — запитав він.

І рушив за мною.

— Ти щось хотів сказати, але стримався, — повів я розмову навпростець.

Халіл усміхнувся: