Авд-ага розмовляв з колишнім начальником фортеці, далі з Саранами, потім з Махмутом і зі мною.

Мене зачіпав не кожного разу. Прийде до кав'ярні, сяде навпроти, завжди самотній, завжди мовчазний, завжди задуманий, і дивиться невідривно, мовби хоче відкрити в мені щось украй потрібне йому. Або я раптом відчуваю його за своєю спиною, удень чи ввечері, як свою тінь, як безнадійного коханця. Іноді я зупиняюся, щоб зачекати його, бо вже краще розмова, бодай неприємна, ніж це переслідування на відстані, наче я волочу якийсь тягар за собою. Але тоді й він зупиняється й чекає, доки я рушу, і потім знову плентає за мною. Так проведе мене до моїх воріт, після цього я чую, як він поволі чалапає під будинком і нарешті йде геть.

Іноді він підходив до мене й мовчав або починав розмову. Але він ще ніколи не промовив жодного слова, яке б не стосувалося Рамізового визволення. Я вже звик до того, що він ходить за мною, наче тінь, і допитує, але ніяк не міг призвичаїтися до тих самих слів, тих самих запитань, того самого виразу обличчя. Це хвороба, думав я, це якась манія, це божевілля, адже він уже ні про що інше думати не може, йому вже сниться це. Так само й мене переслідує в снах його сумовитий важкий погляд. Можливо, таким чином він вимотує свою жертву, але поки що це йому нічого не дало, бо я завжди тримаюся насторожі. Щоправда, доводиться мені не легко.

Я вже й виходив із дому в різний час, і йшов різними вулицями, але уникнути його не міг. Він винюхував мене скрізь, мовби я залишав після себе запах, і, перестріваючи на вулиці або виходячи з якоїсь засідки, запитував похмуро:

— Чого ти ходив до Омера Сарани? Про що ви розмовляли?

Моя відповідь була завжди та сама, як і його запитання, і він не сердився. Тільки затримував на якийсь час погляд на мені, мовби дивувався, що я так уперто тверджу те саме, або опускав очі, мовби соромився за мою брехню. І, не попрощавшись, залишав мене.

Я став для нього потребою, а він для мене — звичкою, і я починав турбуватися, якщо не бачив його якийсь день. Куди зникла моя тінь? Чи не вигадав він чогось нового? Його божевільна настирливість була небезпечна, але я вже звик до неї, та й заспокоювало мене повторення тих самих слів та вчинків, які досі не мали ніяких наслідків. Між нами встановилася дивна терпимість: ні я до нього, ні він до мене не відчували ненависті. Іноді, щоправда, мене охоплювала гнітюча тривога від того, що він не спускає з мене свого недремного ока, у шлунку мовби спалахувало багаття і серце стискалося від недоброго передчуття.