— Так, хотів, але це неважливе.

— А може, й важливе.

— Ні.

— Хто питав про мене? Часом не Шех-ага?

— Який Шех-ага? Звідки тут Шех-ага?

— Хто ж тоді?

— Хто? Не знаю. Уявлення не маю, ні хто він, ні що, завернув сьогодні випадково й побачив, мабуть, тебе. От і питає: це Ахмет Шáбо?

— Молодий, чорнявий, худий?

— Ніби.

— Часом не Раміз?

— Не знаю. Може, й Раміз.

— Він сказав, щоб ти привів мене до нього?

— Хто? Той юнак? Нічого він мені не казав, пішов собі.

— Куди пішов?

— Я, їй-богу, не дивився.

— Ну, гаразд, побачиш його — передавай вітання від мене.

— Навряд чи побачу.

— Іншим разом, коли будеш кликати когось до себе, спочатку подумай, що говоритимеш. А тепер я піду, ти вертайся.

— А що внизу, у місті, як там? Думаю, не дуже.

— Не дуже, винюхують, допитують, шукають Раміза — ось як.