— Чи імам любив людей? — почав я з найпевнішого.

Імамів брат зовсім спантеличив мене своєю відповіддю, якої я не чекав:

— Кого любив, а кого й ненавидів. Як усі.

— Чи він знав, що його чекає, коли виступив проти султанського розпорядження?

— Звичайно, ні! Якби знав, сидів би тихо. Хто міг подумати, що за це голову знімуть! Не знав, звідки мав знати! Ми домовилися: якщо притиснуть, то дамо.

— Але він був, напевно, хоробрий?

— Де там. Усього боявся.

— Чому ж тоді він виступив проти воєнної допомоги?

— Як чому? Усі були проти неї, нам війна не потрібна, та й не маємо звідки платити. Він сказав лише те, що ми всі думаємо.

— Значить, він був добрий.

— Легко добрим бути. Важко залишитися живим.

— А владу — він ненавидів?

— Боже борони! Чому б то мав її ненавидіти?

— А ви?

— Що я?

— Ви ненавидите владу? Адже вона вбила вашого брата.

— Скеля відвалилася й убила людину. Тож чи треба ненавидіти скелю?

— Брата вашого вбила не скеля, а люди.

— Це не люди, а влада.

— Напишемо, що пам'ятник поставив брат чи родина?