Не вірячи сам собі, я слухав справжню історію визволення Раміза. Тільки де-не-де відчувалися незначні прогалини, але ми всі були розставлені точно по своїх місцях.

Ось що зліпив Авд-ага, складаючи шматок до шматка!

— Так було? — запитав він майже радісно.

— Не знаю, — відповів я, пересилюючи шум у голові. — Можу тільки сказати про себе: не так! Сто разів я вам казав, що нічого не знаю.

— І сто разів брехав.

— Знаєте, Авд-аго, мені байдуже до цього, але ваша розповідь не тримається купи. Носій не пригадує, ніхто нічого не знає, свідків нема, а ви говорите так, ніби на власні очі все те бачили.

— Двадцять років я на цій посаді. Добре знаю людей і знаю, хто на що здатний.

— Гаразд, Авд-аго, — промовив я сердито, — якщо все знаєте, то чому не віддасте нас до суду?

Він високо підняв густі брови й спохмурнів.

— Знаю все, та нічого вам не можу зробити. Не маю беззаперечних доказів. Сарани мовчать. Муйо Душиця не пригадує. Махмут німіє, як тільки я згадаю начальника фортеці. Ти приховуєш. Та й суддя зараз не хоче виступати проти Шех-аги, ще сподівається, що його не проженуть із Сараєва. А хіба буде по правді, якщо злочин залишиться не покараний?

— Ви знаєте, що вчинив Раміз?

— Знаю, що він виступав проти влади і був заарештований. Інше мене не цікавить. І знаю, хто його викрав із фортеці. Це злочин. А якщо злочини не каратимуться, світ пропаде. Нічого не маю проти вас, маю тільки проти того, що ви зробили. І знайду докази. Але тоді вже не допоможу тобі. І ти мені не допоможеш. Я сказав би судді, що ти не знав нічого, був сліпим знаряддям у чужих руках. А так не скажу.

— Робіть, як вам сумління підказує. Але брехати я не можу.

— Тільки скажу тобі: скоро матиму докази. Один із синів Сарани потроху починає говорити. А якщо суддя погодиться, щоб їх заарештувати, усю трійцю, і Махмута, й тебе, то миттю про все дізнаємося. А він погодиться, бо це і йому на користь.

— Я вже вам один раз казав: легко знущатися з бідного, Авд-аго.

— Якщо той бідний заговорить, як треба, а він заговорить, то ніхто не залишиться не покараний. Ніхто! Знаю, про що ти думаєш, я не боюся нічийого імені, ані становища. Для мене важлива тільки правда.

— Щоб ви не наробили кривди, ганяючись за правдою!

Він не відповів нічого, тільки махнув рукою, щоб я йшов собі.

Я пішов, ступаючи здерев'янілими ногами по нерівній бруківці. Вразила мене його відвертість. Невже він настільки впевнений, що йому ні хитрість, ні обачність уже не потрібні? Він докопався до істини, доможеться й справедливості. Своєї справедливості. Він небезпечний, бо твердоголовий і вірить, ніби рятує світ. Упертий вивідач, який мучить і себе, й інших, жорстокий, але не підлий, обмежений, але сильної волі, по-своєму чесний, без лицемірства, некористолюбний, чистий у своїй безумовній відданості порядкові і жахливий саме тому, що такий. Він не знає, чому служить, але служить чесно. Він не знає, за що карає, але карає жорстоко. Можливо, він звик до існуючих законів, але навряд чи помітив би, якби ці закони стали інші. Він народився давно, ще в прадавні часи, і в кожному часі народжується наново, він вічний.