Чому ж тоді він так несерйозно сприйняв мою розповідь? Адже й сам знає, що Авд-ага стає дедалі небезпечніший.

Я прожив три важкі дні, нічого не кажучи Тияні. Як і всі інші, я перетворився на обложену фортецю з замком на брамі, похмуру й німу. Що я міг їй сказати? Тільки марно розтривожив би її. Це нічого не допомогло б мені, якби ми стали разом зітхати. Нехай хоч вона буде спокійна.

Перед нею, щоправда, я намагався, як звичайно, бути веселим і безтурботним. Але, як звичайно, не зумів обманути її. Чи тому, що тривога викривлювала моє обличчя, коли я сміявся, чи тому, що я не вмію прикидатися, тільки вона помітила, що я не такий, як завжди.

— Що з тобою? — запитала мене стурбовано.

— А що б мало бути? Нічого.

Перший раз ніби повірила мені, але вже ввечері була рішучіша:

— Чому ти мені не кажеш, що з тобою? Ти щось приховуєш від мене.

— Нічого не приховую. Що б я мав приховувати?

— Чи ти, бува, не закохався в кого? І не хочеш сказати, жаліючи мене?

Чи жінки все пояснюють лише любов'ю?

Я гірко всміхнувся. Моє кохання називається комендант Авд-ага!

— Яке закохався, Тияно? Дай мені спокій!

— Якщо якась тобі впала в очі, скажи, не бійся. Краще нехай я знаю, ніж маю підозрівати. Та й не було б дивно, споганіла я, сама бачу.

— Ти погарнішала, а не споганіла. І я ще ніколи тебе так не любив.

Я сказав це схвильовано, бо це була правда. Вона єдиний мій захисток, але й їй загрожує небезпека. Що з нею станеться, якщо мене заберуть?

Заспокоїлася, повірила.

— Що ж усе-таки з тобою? Я бачу, негаразд.

— Прикро, що не можу ніяк роботи знайти. Б'ю байдики, мов останній ледар. Доки ми так витримаємо?

Вона прийняла це пояснення бадьоро, докоряючи мені легкодухістю і потішаючи мене тим, що робота обов'язково знайдеться. Зараз нема чого турбуватися, з грішми, які в нас є і які вона пропускає крізь найгустіше сито, можемо прожити, якщо треба, й цілий рік. Не розкішно, але й голодні не будемо. Ми молоді, здорові, що нам ще потрібно! Аби нічого іншого не трапилося, а про це вона не переживає.

Звичайно, переживати вона переживає, але хоробро притлумила свою тривогу, щоб втішити й заспокоїти мене, не знаючи, що це не найбільший мій клопіт. Вона не лікувала справжню рану, але мене розчулило її самозречення. Вона цілюща сама по собі, чудова й дорога, як любов.