І тут він не може без блазнювання. Але нехай-но почує, відразу кине свої жарти.

— Авд-ага все знає. Я здивувався…

До кімнати зайшов Махмут, дивлячись на нас догідливо і згоряючи від цікавості. Рік життя віддав би, щоб почути, про що ми говоримо.

— Може, вам щось треба? Поставити каву?

— Не треба нічого, — грубо обірвав його Осман. — У нас розмова.

Махмут вийшов засмучений, заради цієї розмови він і заходив.

Я передав усе, що розповів мені Авд-ага, не пропустивши ані найменшої дрібниці. Осман слухав мене, не перебиваючи, але з якоюсь несподіваною для мене насмішкуватістю. Я думав, що моя розповідь більше стурбує його.

Насамкінець він розсміявся навіть уголос, чим мене зовсім здивував.

— Як він каже? Махмут домовлявся з начальником фортеці! Багато він знає, прямо пальцем у небо попав!

— А хто ж?

— Хтось!

— Чому ти все приховуєш од мене? Сподіваюся, ти не боїшся, що я розповім комусь?

— Не боюся, брате, не дурний ти, щоб ляпати язиком. З начальником фортеці розмовляв прапороносець Мухарем. Тепер тобі легше?

— З якої речі?

— Ненавидить він їх. А з начальником фортеці він добре знайомий, воювали разом, один старим, другий молодим. Тепер обидва старі.

Прапороносець Мухарем! А бідолашний Махмут у ключку зігнувся від різачки, не маючи й крихти вини за душею!

— А інші? Про інших він теж помилився?

— Про тебе ні.

— Авд-ага небезпечний. І що далі, то більше.

— Знаю.