МЕРВІН: Або не може підійти, бо мертва.

Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.

ТОБІ: Містер Кармайкл! Слухайте, Мерілін тут ні при чому. Я її у все це втягнув. Може, ви її відпустите? А зі мною робіть, що хочете.

МЕРВІН: Ой, він так тільки говорить — щоб ви подумали, що він хороший!

КАРМАЙКЛ: Цсс!

Дзвінки припиняються — на тому кінці беруть слухавку.

КАРМАЙКЛ: Алло! Алло, ма’! (Пауза.) Ма’, чого ти так довго не підходила до телефону, я тут стою вже дрипану годину. (Довга пауза.) З дерева? З якого дерева? (Зиркає на Тобі) Він мені не казав, що ти впала з дерева. Він, мабуть, забув. (Пауза.) Ясно, що в мене нема чорних друзів, що ти таке говориш?! І якого ти чорта лазила на дерево у твоєму віці?

ТОБІ: Це і я їй казав. Правда?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Кулька? Ма’, я ще такого ненормального не чув — сімдесятирічна жінка лізе на дрипане дерево знімати дрипану кульку. Найбільше, що можна було зробити — якщо треба було щось робити — це взяти гострий камінчик і проткнути кульку. Крім того — кому та кулька на дереві заважала? Днів через два її б занесло вітром. Або вона просто здулась би крізь зав’язку. (Пауза.) Її ж занесло на дерево вітром, так? То нехай би вітром з дерева й винесло. (Пауза.) За сучок зачепилася? (Пауза.) Ма’, я скажу, в чому твоя біда. Хочеш знати, в чому твоя біда? (Пауза.) Ти прискіплива. Ну яка різниця, що сусіди побачать кульку на тому дрипаному дереві? Ну яка різниця, що вони про тебе подумають? Вони погано про тебе не подумають, вони подумають: «О, вітер заніс кульку на дерево місіс Кармайкл, але скоро той вітер винесе кульку з дерева місіс Кармайкл, бо вітер — він такий. Або кулька зідметься крізь зав’язку, але ми все одно не подумаємо про місіс Кармайкл погано, бо та дрипана кулька ніяк з нею не пов’язана!». (Пауза.) Ніхто не думає, що ти сказилася.