Тобі передає слухавку Кармайклові.

КАРМАЙКЛ: Що вона каже?

ТОБІ: Вона, е, разів двадцять обізвала мене «ніґером» і сказала, що надіється, що я здохну.

КАРМАЙКЛ: Так і сказала? Алло, ма’, це я вирішую, вмирати ніґерам чи ні. Не треба мені твоїх расистських порад! Сидиш там собі на свої товстій дупі й ганяєш кульки по всьому Спокану. Ти за ці двадцять сім років і пальцем не поворухнула, щоб мені допомогти, то чого ти тепер починаєш давати поради? Ні, не поворухнула. Ти ні разу мене не підтримала, ні разу нічого не зробила, ти покинула мене самого за собою дивитися, самому себе глядіти, ти нічого не зробила, щоб вони мене тоді не забрали, то чого ти тепер морочиш дупу? Краще відколупайся, поклади мої журнали й сама виклич собі швидку допомогу, як нормальна людина, що впала з дерева. Скажи їм, що як з вулиці не видно номера будинку, то ти вийдеш на балкон, бо його видно здалеку. І перестань кашляти. Перестань кашляти. Ти не вмираєш, ти ці фокуси вже не раз робила, я не забув. (Пауза.) Дякую. (Пауза.) Ні, я його не вб’ю. Ні, я його не вб’ю. Ну то й що, що він чорний, ти вже мене всім оцим задовбала. Ма’, іди краще ляж. Іди ляж у ліжко й полеж.

Кармайкл кладе слухавку, кидає апарат на підлогу і, обхопивши голову руками й зітхаючи, сідає на ліжко.

МЕРВІН: Мені подобається ваша мати! У неї є запал!

КАРМАЙКЛ: Мабуть, я був з нею занадто суворий, але вона мені часом діє на нерви.

МЕРІЛІН: Ви не були занадто суворий. Суворості було якраз у міру. Правда, Тобі?

Тобі киває. Кармайкл нишпорить у кишені, кидає Тобі й Мерілін два ключі до наручників. Вони швиденько починають одмикатися.

МЕРВІН: А що я вам казав?! Навіть не подякували!

ТОБІ: Дякуємо!

МЕРІЛІН: Дякуємо!

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Цього разу мені добре на душі. Приємно на душі. Я думав, що все буде добре. І я зможу поїхати додому. (Пауза.) Ви дуже жорстоко вчинили, ви це розумієте?