ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.
Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?
Звісно,
Це несерйозно.
Та хто б серйозно щось таке сприймав!
Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».
ВЛАДЗЬО: Я не актор.
ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.
ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.
ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.
ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.
ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?
ВЛАДЗЬО: Усе можливе.
ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.
ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.
ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...
Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здається. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,
Чого тебе турбує щось там ненормальне,
Якщо нормальний ти!
ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...