ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.

І руки опусти. А я тепер до тебе

Підходжу, стаю опліч і старшу

Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...

МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай тепер

те, що ти знаєш.

ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.

ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).

ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.

ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?

ВЛАДЗЬО: Незле.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.

ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...

ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.

ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...

ВЛАДЗЬО: До зустрічі.

Виходить.