Стає значущим порухом нараз,

Бо ні до кого

Не спрямований...

У тиші пальцями я ворушу, й моя особа

Росте сама собою на собі самій,

І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!

Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?

І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути

Самим собою?

Я сам. Я сам.

Тепер, коли ти сам, так безбережно сам, міг би бодай на мить спинити цю невпинну декламацію.

Оце фабрикування слів.

Пусте продукування жестів...

Проте навіть коли ти наодинці зі собою вдаєш, що сам,

Ти повсякчас лише (скажімо щиро це, у цьому місці, власне, і цієї миті)

Вдаєш себе самого

Навіть перед самим собою. Я сам.

Я сам (зазначмо знову це)... а там

Крик, плач і стогін, кров, ах, ах, і страх.

О, ще ніколи досі жоден сущий