КНЯЗЬ: Уявіть, маестго, у мене є кузен, який длубається в носі. Отож цікава гіч, якщо хтось знає — це гегцог де Конконбге де ла Кулле де Годалез, отож його длубання в носі є гегцогським длубанням — і тоді все в погядку.

КНЯГИНЯ: Однак якщо хтось не знає, що це гегцог, тоді вже його длубання в носі стає вульгагним.

КНЯЗЬ: О, саме так! А це схиляє мене до пгипущення, що агистокгатія не має жодних особливих гис, які відгізняли б її від нагодних мас, окгім єдиної, пготе вигішальної, а саме: що це аристокгатія. Що ж воно таке, шановне товагиство, ця Агистокгатія? Агистокгатія — це агистокгатія й нічого більше. Пгошу зауважити, напгиклад, що я нічим не ліпший від своїх лакеїв, і навіть, que sais-je, може, й гігший, адже це таємниця полішинеля: я гозумово обмежений невіглас, лінюх, бовдуг, згештою зануда і кгетин, ненажега, ласун і віслюк. А моя дружина є — tout le monde le sait![26] — скінченою ослицею. А все ж таки я князь Гімалай. І мій кгетинізм є, хай би як там було, чиїм кгетинізмом? Кгетинізмом князя Гімалая. А кгетинізм якогось там, скажімо, пана Кнапка, так і залишиться кгетинізмом пана Кнапка, tout couht[27], на це гади нема... і в цьому вся гізниця!

КНЯГИНЯ: Святі слова, Маугіцію! Святі слова! Та пгошу всіх до зали, пгошу, пгошу!

КНЯЗЬ: Пгосимо на висоті!

Виходять Князь і Княгиня, Фіор, а також Замішковані, крім Професора й Гуфнаґеля. Гуфнаґель підсуває Лакеям ногу.

ПРОФЕСОР: В-е-е...

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк.

ПРОФЕСОР: Ве-е-е-е.

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк...

Тиша.

ПРОФЕСОР: Ходімо вже до зали, ве-е-е-е...

ГУФНАҐЕЛЬ: Хвилинку. Спочатку туфлі. Дайте-но і ви ногу. (Лакеєві.) Ваксувати!

ЛАКЕЙ: Глянсувати!