— А батько хто ж буде?

Всі подивилися на Василя, Василь подивився на Ягу. Вона одним легким рухом вихопила дитину у спантеличеної няні.

— Досить і матері. І не думайте дивитися, щоб не зурочити! — Скоса глянула на заклякле від образи обличчя Василя. «Теж мені, батько! — подумала злісно. — Я навіть не знаю, куди зараз іти, чи до матері, чи відразу в Будинок маляти».

— Так із людьми не можна. — Прошепотів фізик, легенько її підштовхнувши.

Всі розступилися, Яга йшла живим коридором, притискаючи дитину до грудей, ніби летіла. Підійшла до Василя, мовчки передала йому дитину, почекала, доки він надивиться на сина, поцілує в тугеньку щічку, потім її, прямо в губи.

— Тепер можна всім подивитися, вже не зурочите.

— Дайте мені, я все-таки бабуся!

Дитину дали Соні, яка аж сяяла від задоволення, потім Яга показала її Оленці з Юрою і мамі-завучу. По черзі немовля потримали на руках древній римлянин і електрик Гриша. Засигналило авто. Всі обернулися. Розкішний світло-зелений БМВ повільно підрулював до ґанку пологового будинку.

— Прощайся Яго, поїдемо додому, — сказав Василь, беручи на руки дитину. Яга розцілувалася з усіма, ледве утримуючи в руках букети і подарунки.

— А коляска! — Вигукнула Соня. — Вовчику, вези коляску!

Німецьку коляску із синього вельвету поклали до багажника.

— Ось бачиш, — шепнула Соня. — А ти казав, що БМВ такого кольору не буває.

— Для твоєї дочки немає нічого неможливого, — всміхнувся Вовчик.

Яга, мов англійська королева, помахала рукою з вікна. Машина, тихо шерхаючи шинами, з місця набрала швидкість і за якихось десять хвилин зупинилася біля знайомого будинку.

— Ти вмовив хазяйку продовжити оренду?

— Ні, вибач, люба, але нам треба пересідати. Спасибі, Льоню. Вітання шефові.

Водій нахилив у відповідь бичачу шию, почекав, доки перевантажать усі речі, і зник у гуркітливій валці автомобілів. Василь переклав подарунки в синю «дев’ятку». Яга із сином влаштувалася на задньому сидінні, не думаючи ні про що, доки машина пробивалася запрудженими транспортом вулицями, виїхала за місто, помчала обсадженою деревами трасою. Мабуть, Василь знає, куди їде. Було навіть приємно почуватися безпомічною, покірною — відірваною від дерева гілкою, яку несе стрімка течія.

— Дякую, Василю, за червоні вітрила кольору «валюти».

— Що?

— Спасибі, кажу, що забрав мене на такій машині, про яку тільки мріяти можна. Оленка і мама моя з Вовчиком, та геть усі, були просто шоковані.