— Це друга мого машина. Я йому трохи з дисертацією допоміг.

— Хороший у тебе друг.

— Так. Фірма своя, доволі успішна. Працювати разом пропонує.

— Чому ж ти не згодився?

— Поки що не можу. Далі побачимо.

— А куди ми їдемо?

— Додому.

Більше Яга ні про що не запитувала, просто відпочивала душею, милуючись пейзажами, годувала дитину, дрімала. Однаково подітися нікуди, хоч у машині живи.

Василь поглядав на неї в дзеркальце, стишував хід перед вибоїнами, щоб не потривожити. Коли тиждень тому він прийшов до пологового будинку, щоб дізнатися, як вона, його попросили зайти до завідувачки відділення.

— Як я розумію, ви батько дитини?

— Так.

— Ядвіґа її не годує.

— Чому? Молока немає?

— Молоко якраз є. Але поводиться вона так, ніби не збирається її забирати.

— Я сам тоді заберу.

— Приємно чути, папашо, тільки у вас шлюб не зареєстрований. Вам доведеться пройти через цілий ряд формальностей.

— Пройду, коли треба. У неї що, неадекватна реакція на материнство?

Завідувачка посміхнулася.

— Схоже на те. Таке трапляється у дуже молодих матерів. Та ми не втрачаємо надії.

Він теж не втрачав надії. Поки що все було добре. Яга не розчулювалася до сліз над дитиною, не сюсюкала, але ставилася до неї цілком адекватно. Тільки-но дитина подавала голос, Яга негайно прикладала її до грудей і обов’язково сама злизувала кілька перших крапель.