— Ще до революції мій прадід із старшими братами оселилися тут, на хуторі. Хазяйство завели, будинок був великий, хлів добрий, коні. За радянської влади все зруйнували, будинок спалили, так і стояло згарище. Не знаю, як склалася доля інших братів, а прадід мій повернувся в тридцяті роки з молодою дружиною, побудував цю саму хату, і почали вони жити осібно від колгоспу… Мар’яна, прабабця моя, розумілася на хворобах, акушерстві, травах. До неї люди з усіх навколишніх сіл приходили, навіть партактив, тому й не чіпали їх, ще й допомагали. Від колгоспу тишком електрику підвели, дорогу проклали, щоб начальству їздити було зручніше. А ось бабуся моя була з іншого тіста — завзята комсомолка, соромилася матері, відразу по закінченні школи в Хмельовому поїхала до Кіровограда вчитися, вийшла заміж за чекіста, народила двох дочок. Далі ти знаєш. Тітка Женя чоловіка свого Степана і маму мою вигнала. Тут і я народився. Мама побула трохи на хуторі і поїхала до батька в Кіровоград, а мене прабабця не віддала, сама виховувала до школи. І потім щоліта забирала до себе, поки не померла, коли мені чотирнадцять років виповнилося. Будинок забили дошками, батьки приїздили десь двічі на рік, пильнували, щоб ніхто тут не оселився, але, мабуть, далеко від села, чи місце таке зачароване, бо хата так і простояла незайнятою. Це сюди я їздив останнім часом: побілив, шибки повставляв, де треба, електрику наново провів, прибрав тут трохи, меблі деякі купив, холодильник. Вибач, Ягідко, може, і не в найкращі умови тебе привіз, зате на свіже повітря — і ти поправишся скоріше, і дитині тут буде добре. Коли трапиться щось, я на колесах — за годину в Кіровограді будемо, за півдня — в Києві. А восени на роботу влаштуюся, квартиру зніму і перевезу вас у місто. Ти вже спиш?

Василь підійшов до ліжка, поправив ковдру, став на коліна, вдивляючись у спокійне обличчя заснулої так, ніби вона теж була його дитиною, важкою, але щиро коханою. Він знав, що не покине її ніколи, до самої смерті, приймаючи муки, зносячи образи — остаточно він зрозумів це сьогодні, коли вона торкнулася рукою, ніби погладила, куща бузку коло ґанку, як це завжди робила стара Мар’яна, коли одним рухом скинула взуття біля порогу, розправила рушника на іконі, поміняла місцями виткані доріжки так, ніби знала, як вони лежали раніше, коли промовила несподівані слова, що так солодко відлунили в серці. Навіть якщо вона не любитиме дитину, він зрозуміє і не осудить, буде сам любити сина за двох. Василь не насмілився лягти поруч, так і заснув на вузькому тапчані біля вікна, а коли прокинувся, довго дивився крізь напівопущені вії, як юна красуня з розпущеним волоссям годує його крихітного сина.