— Не можу знайти, не пам’ятаю, — прикро вражений Василь сів поруч. — Останнього разу був тут хлопчаком.

— А хто-небудь ходив сюди?

— Мама приїздила, та це було ще до того, як сестра заміж вийшла. Років зо два тут точно нікого не було.

— Я сама пошукаю. Прізвище тільки скажи.

— Пам’ятаю, що Мар’яною кликали, а прізвища не знаю. Вона мені прабабою доводилася по материнській лінії, в них у роду були самі лише дівчата, кожна виходила заміж і змінювала прізвище.

Яга пішла кладовищем приблизно в той бік, куди ходила в Жданівці до баби Олі, в дальній правий куток. Там він і був, порослий травою горбочок із хрестом, що вріс у землю. Сонце стояло в зеніті, яскраво освітлювало табличку з напівстертим написом, де не видно вже було ні дати, ні прізвища, лише ім’я — Мар’яна.

— Здорова була, Мар’яно. Спасибі тобі за будинок, за науку, — Яга тричі вклонилася, кожного разу нахиляючись усе нижче, опустилася на коліна, поклала перед хрестом букетик польових квітів, прислухалася, ніби чекаючи відповіді. — Я з проханням прийшла. Не знаю, правильно роблю чи порушую заборону, але залишаю тобі цю жінку, ти знаєш, звісно, хто така. — Вона витягла з кишені маленьку фотографію для документів, яку знайшла колись на підлозі під час прибирання на Виноградній, поклала до кишені й забула віддати. Подивилася ще раз на повне обличчя, примружені очі, пригадавши всі свої образи, застромила фотографію в щілину між перекладинами хреста. — Несправедлива вона до правнука твого, і до сина його несправедлива. Допоможи їм, якщо можеш. Нехай кожен отримає те, на що заслуговує.

Яга знову тричі вклонилася і пішла до Василя з легким серцем, як людина, що виконала свій обов’язок.

— Ходімо додому, Василю, знайшла я твою бабцю. Буде час, табличку нову зроби, стара вже геть стерлася.

— Як же тобі вдалося так швидко знайти?

— Я прийшла подякувати за будинок, от мене Бог і вивів на місце.

— Дивна ти, Ягідко. Часом дивлюся на тебе і починаю побоюватися. Немов і справді є в тобі якась особлива сила.

— Може, і є. Тільки я й сама її не знаю, а навчити, розказати нікому. Іду наосліп, досвіду набираюся.

— І Бога часто згадувати почала. Ти хоч хрещена?

— Ні. Тоді не заведено було.

— Знаю. Мене теж бабця, ця сама Мар’яна, мало не потайки охрестила. Час уже нам синові ім’я давати, як ти думаєш?

— Аякже. Ти як хочеш його назвати?

— Може, Степаном, на честь батька?

— А він любив тебе, батько твій?

— Він матір любив, сестру балував. У мене з ним були складні стосунки, кілька разів навіть із дому втікав.