«Не чіпайте мене, я прийшла не до вас. Спочивайте в мирі», — шепотіла вона душам померлих, пробираючись серед могил, відводячи рукою гілки дерев, спотикаючись об коріння, здригаючись від шарудіння і криків потривожених птахів. Ось він, зарослий травою ледь помітний горбик із хрестом, що вріс у землю. Яга простягла руку, дістала із хреста фотографію професорки. «Пробачте, Євгеніє Іванівно. Живіть, скільки вам на роду написано, розпоряджайтеся своїм майном. Пробач і ти, бабо Мар’яно. Я не буду робити нічого на зло людям, обіцяю». Щось зашаруділо зовсім поряд, метнулося до ніг. Яга одним рухом вихопила Гришин ножик, лезо вилетіло з тріском, але не встигло устромитися в темну тінь. Яга вчасно відчула знайомий з дитинства запах собаки, шерехатий язик облизав руки.

— Воркута?! Не може бути!

Це справді була Воркута, в сірому передсвітанковому сутінку вже можна було розгледіти чорну спину, вовчі очі. Тільки ця Воркута була дуже маленькою, цуценям, яке подружньому махало хвостом. Яга засміялася, поплескала по жорсткому загривку, крикнула весело:

— Дякую за подарунок, бабо Олю! І тобі спасибі, бабо Мар’яно!

Василь остовпіло стояв біля хвіртки з дитиною на руках і дивився на маленьку постать, яка бігла через луг у променях сонця, що сходило. Навколо неї, дзвінко гавкаючи, гасало чорне цуценя. Яга раз у раз зупинялася, за звичкою зриваючи трави, дражнила цуцика, кружляла, розкинувши руки і сміючись прямо в небо. Нарешті добігла, збуджена, з брудними подряпаними ногами, поцілувала дитину — лобик уже був не гарячим, очки ясними, синочок глянув на неї і всміхнувся.

— Васильку, він впізнав мене, він мені посміхнувся! Зараз, я тільки вмиюся і погодую його.

— Ти де була? Я мало не збожеволів! Прокинувся, а тебе ніде немає.

— Я молоко нагулювала в лузі, мов корова. Тепер воно в мене найцілющіше!

Яга засміялася і побігла митися. Василь не знав, що й подумати. Кілька хвилин тому він помітив під столом зім’ятий аркуш паперу, підняв, прочитав слова, написані сягнистим почерком, від яких і папір, і весь білий світ навколо вмить почорніли. Він зіжмакав записку, кинув у пічку, дерев’яними від хвилювання руками сповив дитину, вийшов у двір, щоб переконатися ще раз, а раптом вона все-таки не поїхала, просто чогось рано-вранці пішла на луг, і справді побачив, як вона біжить у вранішніх променях сонця додому. За годину Яга вже сиділа на ґанку, злегка погойдуючи нагодовану дитину, рум’яну, здорову, біля її ніг лежало сите, як ніколи, цуценя. Молода хазяйка не пошкодувала їжі.

— Де ти собаку відкопала? На вигляд справжня породиста вівчарка.