— Ось бачиш! Не треба так називати, щоб стосунки із сином були добрі.

— Чудна ти, хіба це від імені залежить?

— Від імені багато що залежить.

— Ну гаразд. А ти як пропонуєш?

— Валерій.

Василь помовчав, подумав.

— Здається, так фізика твого звуть.

Ото підозріливий! Яга навіть усміхнулася, миттю придумавши відповідь.

— То й що! Він, до речі, дуже добра людина, як ти, сподіваюся, завважив. Валерієм мого батька звали.

— Знову обманюєш, я ж бачив твій паспорт.

— У мене батько не рідний, мама недавно призналася.

Машину шарпнуло. Це Василь від несподіванки натиснув на гальма.

— Вибач. А рідний що, покинув вас?

— Він і не бачив мене. Загинув, коли мама була вагітна. Я не наполягаю, ти подумай.

Василь думав довго, до самого вечора. Коли Яга сіла годувати дитину перед сном, сказав:

— Валерій Васильович, звучить нібито непогано. Добре, нехай буде Валерка.

— Спасибі, Васильку.

Яга поклала сонну дитину в колиску, погасила світло, лягла сама. Вже кілька ночей вона важко засинала, довго крутилася в холодному ліжку. Страшенно хотілося, щоб поруч був Василь, теплий, сильний, ніжний, проте вона не кликала його ні словом, ні поглядом. Бачила, як він мучиться, але так і не покликала, щоб не терзався ще сильніше потім, коли вона піде. Нехай Василь сам вирішує, що робити зі своїм сином, а їй пора починати нове життя, вільне від дітей, від чоловіків, від страху завагітніти знову. Дитині вже другий місяць, вона поправилася, росте на очах, мов рожеве молочне порося, робиться такою гарненькою. Треба скоріше зважуватися, поки ще є сили піти, поки остаточно не засмоктало її болото сімейних та материнських обов’язків, поки не перетворилася на квочку, що клопочеться над своїм гніздом. Яга стиснула скроні, які аж тріщали від безлічі думок. Думки наповзали одна на одну, плутані, суперечливі, нестерпні. Особливо одна, що перейшла їй у спадок від жінки, яка сімнадцять років тому залишила свою дитину на кам’яних сходах чужого під’їзду.

Яга встала, прислухалася. Василь спав. Вона одяглася, вийшла в сіни, зцідила з обох грудей молоко, поставила його в холодильник, сіла писати записку при слабкому передсвітанковому світлі.

«Василю, я пішла. Знаю, що роблю дуже погано, та інакше не можу. Ти його любиш, з тобою він не пропаде. Не шукай мене, пробач, якщо зможеш. Ти — найкращий з усіх, кого я коли-небудь знала».