«Я хочу торкнутися твого тіла, ковдряна людино, намальована білими лініями на чорній дошці».

«Торкнися, Вождю, намальований лініями на чорній дошці».

«Чому в тебе мокрі очі, ковдряна людино?»

«Мені страшно. А чому в тебе мокрі очі, Вождю?»

«Мені теж страшно».

Торкатися тебе. Відкривати тебе з-під покриву ковдряної людини, мов землю з-під снігу. Відчувати, якою стає вологою шия, коли ти притуляєшся до мене своїм заплаканим обличчям, наче відкриватися холодним весняним дощам, виходити посеред зливи ранньою, холодною ще весною. Торкатися твоїх гарячих стегон, наче бігти стадом буйволів по африканських рівнинах.

Крихітність твого єства схожа на крихітність космічних світил супроти нескінченності всесвіту, її хочеться берегти у долонях, аби зберігати її світло. Відчувати гарячу вогкість того, як розкриваєшся ти назустріч — дорослішати, відчуваючи бездонність життя, можливість розділити його невичерпність з кимось поруч. Відчувати запах твоєї жіночності, щедрість твоїх соків, торкатися твоїх отверділих, наче коралове кармінне намисто, вершечків грудей, усвідомлювати, як глибоко ти мене можеш впустити всередину себе, як широко ти здатна розкритися мені назустріч, як космічно вкривається твоя шкіра сиротами, коли ми починаємо рухатися в єдиному ритмі — наче ставати жертовним вогнем, горіти язичницькою ватрою, віддзеркалювати в собі зоряне небо, віднаходити в надрах плоті священне тіло, яке перестає бути сковане рамками простору, часу, яке починає жити скрізь, завжди, в кожній історії, в кожному героєві, кожній героїні, жити за допомогою пам’яті, стає суттю пам’яті, завмирання й трепет перед всепроникністю, велетенською ризомою всесвіту, частиною якої раптом стаєш ти і стаю я, частиною якої завжди є всі ми.

***

Коли Аліса заснула, Тарнавський тихо встав з ліжка, одягнув спідню білизну, штани, футболку і сів за стіл, увімкнувши невелику лампу. Він дістав записник і став дописувати, обережно, по слову дістаючи із себе речення, останню новелу. Всього їх вийшло дев’ять, і, поки на вулиці підіймався світанок, Тарнавський дописував останню, яка так і мала називатися: «Аліса».

Там, де вітер

Там, де вітер

На ранок, аби не стовбичити на станції, чекаючи майже годину на маршрутку в бік Каштанового, Аліса запропонувала прогулятися містом. Вона жила в Маріуполі до шостого класу, поки батьки не переїхали разом з нею у Київ.

— До Виноградного доїдемо маршруткою, — пояснила вона Тарнавському, — А далі пішки підемо берегом. У Каштанове зараз не пускають. Ну, тобто, мене, може, й пустять до бабці, а тебе точно ні.