Я знаю, тобі відомі слова Вітґенштайна, якими він завершив свій “Трактат”: “Про те, про що сказати не можна, варто промовчати”. Однак мовчати не означає не показувати. Ось що ми маємо робити: не зцілювати себе, не піклуватися про себе, не втішати себе, не заспокоювати чи переучувати інших, а прямо стояти просто посередині священної рани, бачити її і вказувати на неї. У цьому, як на мене, полягає головна мета “Лабіринту жорстокості”. Усе решта — невдача й хиба.

Чи хотів Еліман написати останню книгу? Шах! Світ заповнений останніми книгами. Усі великі тексти — це епітафії світу. Остання книга в історії завжди буде наступною. Тож Еліман мав справу з довгою й дуже давньою традицією.

Чи хотів він продемонструвати творчу енергію миметизму? Шах! Бо його спроба обернулася на фокус: блискуча конструкція, складена ерудитом, та, зрештою, марна, атож, на превеликий жаль, — марна.

Чи хотів він віддати шану літературі всіх попередніх віків? Мат! Видатного ерудита потрактували як жалюгідного плагіатора, і ніхто не помітив, що до того, як щось поцупити, він уже був багатий.

Однак, Фею, усі ці викриття дають нам один важливий урок. Бо, зрештою, ким був Еліман? Не знаю, куди впродовж останніх тижнів тебе завели твої пошуки. Але бачу одну можливу відповідь на це запитання: Еліман був тим, ким не варто ставати й ким зрештою, хоч і поволі стаєш. Він — непочуте попередження. Він застерігає нас, африканських письменників: винайдіть власну традицію, побудуйте власну історію літератури, знайдіть власні форми, випробуйте їх у власному просторі, насичуйте власну уяву, знайдіть власну землю — бо лише там ви існуватимете не тільки для себе, а й для інших. Бо, зрештою, ким був Еліман? Найдовершенішим і найтрагічнішим продуктом колонізації. Найуспішнішим здобутком колоній, важливішим за асфальтовані шосе, лікарні і катехизм. Важливішим за наших предків-галлів! Високославний Жуль Феррі[103] перевертається в труні! Та водночас Еліман символізує і те, що ця клята колонізація знищила, бо відчувала жах перед скаліченими народами. Еліман хотів стати білим, та йому нагадали, що він не просто не білий, а й ніколи білим не буде, незважаючи на талант. Він виконав усі обряди «вибілювання», а його повернули назад, до чорноти. Європу він, певно, знав краще за європейців. І що з цього вийшло? Еліман закінчив анонімом, зник, стертий зі сторінок історії. Тобі це добре відомо: колонізованим колонізація несе тільки смерть, відчай і безлад. А ще вона поширює серед них — і це її найбільш демонічне надбання — прагнення бути тим, хто їх нищить. Ось тобі Еліман: драма відчуження.