Виставляючи побіч гасла автокефалії гасло автономії[,] ріжнобарвні віропромисловці нашого краю мали на увазі вжити словесну плутанину в голови малосвідомої частини соборян, щоб скористуватися їхніми голосами для своїх темних цілей (спосіб добре випробований зі словом “рускій“ щодо Галичини) <…> Автокефалія, це повна незалежність – справжній духовний суверенітет, так потрібний кожному народові, що вже вийшов на шлях творення власної культури; автономія – це власне ніщо, це те, що ми маємо в дійсності й нині, це належне й зараз митрополиту Київському право на внутрiшнє самоврядування церкви, напрям якого, завдяки канонам, завжди був і буде під фактичним впливом московської вищої церковної влади <…> От же бажаючи щастя нашій церкві, мусимо спинитися на автокефалії, як єдино-можливій формі нашого національно-релігійного життя, з вільно-вибраним і ні од кого незалежним архипастирем на чолі <…> [Н]ас не тільки визнано окремою нацією, але й окремою державою [sic], а наша столиця по кількости зібраних святощів православної церкви випередила і Царьгород [Константинополь. – С. М.] і Москву, займаючи в вищезгаданому значінні після Єрусалиму перше місце на всьому християнському світі; щож до апостольського спадкоємства, то тут мусимо зазначити те, що коли немаємо його ми, то не має його й автокефальна церква московська, і коли вона, од нас, а не безпосередно од апостолів взявши священство своє, і одного чудового дня насмілившись проголосити себе автокефальною, сміє нам закидати нині не канонічність наших змагань, то на це є одна відповідь “брате, вийми спочатку поліно з ока твого“… у нас бо, згідно свідоцьтву архидиякона Захарія Копистенського (див. часослов 1616 р.), св[ятий] апостол Андрей “проходя Киевских брегов достиг і водруженіем знамени животворящого Креста“ поклав наріжний камінь Христової церкви, а ви й на таке послатися не можете <…> [К]оли вже стати на щиро канонічний ґрунт, то розсудити нас може тільки патріярх Царьгородський, що від апостола Андрея Первозванного веде спадкоємство своє, яке завжде стояло на сторожі незайманости національно-релігійного світогляду кожного народу, за що власне, вимагаючи собі автокефалії, боремося з властолюбною Москвою нині й ми, навчені досвідом гіркого минулого рідної церкви{981}.

В конце декабря к митрополиту Владимиру явились священник Фоменко и представитель ВВПЦР полковник Цивчинский и стали предлагать ему патриаршество в будущей украинской церкви (чему митрополит, которому за несколько дней до того предлагали покинуть Киев, был весьма удивлен). В то же время ряд киевских церквей (Подольские Ильинская и Покровская, Благовещенская, Крестовоздвиженская, Иорданская) составили письменные заявления о том, что в случае провозглашения автокефалии они выделяются из украинской церкви и признают зависимость только от всероссийского священного собора и всероссийского патриарха{982}.