Якось мені сяйнуло припущення, що стара водилася зі своїм інструктором неспростецька. Я маю на увазі, не тільки в своє задоволення. Вона комбінувала ходи наперед, шахістка, я не раз помічав це за нею. Від такого відкриття мене ошелешило. Через інструктора вона і старого витягла звідти, де його догробили б, недогробленого під Берліном. На відміну від старого, стара трохи знала життя. Вона, яка прагнула чогось вищого, так ніколи і не отримавши його, всякчас дбала, щоб усі тили були захищеними. Стара не малювала ілюзій.

Дамоклового меча, що завис наді мною, вона не змогла відвернути, проте пережила й це. Віра допомогла їй усе витримати. Стара виявилася загартованою. Вона допізна затримувалася на роботі, дедалі частіше стирчала там до світанку, щоб не збожеволіти в спорожнілій однокімнатці, в якій не було ні мене, ні старого, а тільки фотопортрет, перед яким виливала жалі, доки злякалась самої себе. Їй не хотілось туди вертатись, де все нагадувало про щасливе життя, раптом дійсність перевернулася в її голові догори дриґом, минуле видалося їй райською ідилією, вона бажала, щоб старий ожив і нагорланив на неї. Щастя — штука відносна.

Стара чекала на інструктора, не замикаючи службового входу. Вона не боялась ні злодіїв, ні лягавих. Їй не було що втрачати. Стара розраховувала, що він прийде. Що просто не зможе не прийти. Почує її слізні благання. В людини, загнаної в глухий кут, логіка починає функціонувати своєрідним чином.

Стара відмовлялася визнавати очевидне — інструктор давно вже покинув її, задовго до того, як я вскочив в халепу. Вона вірила, що він зʼявиться і врятує нас, лицар на білому коні. Людині властиво сподіватися. Ранок заставав її сидячою на стільці, спертою лицем до одвірка. То були не найвеселіші часи.

На секунду надія покинула її. Стара зойкнула, проте зуміла взяти себе в руки. Вона все пережила.

Я зустрів його, її інструктора, коли він зажив на широку ногу, хоча йому й до того велось не кепсько, він умів влаштуватися. Чимало води спливло відтоді, як я востаннє бачив його; пробило нові часи.

Інструктор сконав на порозі будинку, на сходах свого останнього дітища. «Це ти?» — я не зовсім зрозумів, про що він. Авжеж, це я. А тобі що до мене? Я хотів, щоб він ще щось сказав; пояснив, що мав на увазі. Я не впізнав його.

«Це ти?» прошило мене, всвердлилося в серце, змусило насторожитися. Я завагався. Щось у його запитанні викликало подив, спантеличило невчасністю й недоречністю. Якось не так воно пролунало. В промовлене людиною, яка дихає на ладан, вплітаються особливі нотки.