Я зайшов у квартиру, де пахло нею, нашою близькістю, наче мене не було кілька годин.

— Агов, крихітко, я вже тут!

Вона не озвалася. Я потрактував це за гру. Ось зараз вийде зі сховку, і все стане на свої місця.

Я чекав, а вона не виходила. Гра починала набридати. Я уявляв усе трохи по-іншому.

— Досить уже. Виходь.

Крихітка покинула мене, замкнувши в оселі нашу любов. Я опустився на стілець і сидів. Я все ще сподівався, що з хвилини на хвилину вона повернеться.

Я відсунув штору. Надто багато всього, чому належало дати раду, назбиралося за час моєї відсутності. Що ж, я готовий.

Ми ще обовʼязково зустрінемося. Шляхи рано чи пізно знову перетинаються. На все свій час, хай-но лише розгребу завали.

Я не з тих, хто опускатиме руки. Я часто думав про неї, однак не давав хандрі заволодіти мною. Я розклав усе на полички, згідно з пріоритетами.

Дурість старого, який деревʼянкою втовкмачував абстрактну чесність замість навчити жити, давно вивітрилася. Старий забрав деревʼянку з собою — в надії довчити мене з могили, чого не навчив за життя. І нагороди. Вони там, із ним. Якщо там щось є, він марширує на парадах разом з іншими такими, як сам, небіжчиками. Його тримав великий обман, він сам тримався за нього. Він дав зробити з себе опудало. Щоправда, там немає старої, яка доглядала б його. І мене, щоб зігнати на нас обох злість. Мене там ще довгенько не буде.

Все починається і закінчується тут. Решта — боягузливий самообман. Якби там щось було, я не провтикав би свої кучеряві роки.

Якби там щось було, бомби не шматували б людей на гівно.

Якби там щось було, старий не позбувся б ноги, а жив би в своє задоволення, він мав потенціал — на довоєнній фотці, де він — молодий пацан, це відразу помітно. Він так і не впорався з тим, що з ним зроблено. Розраховував на щось краще, а впіймав великого облизня. Мені шкода його. Якоюсь мірою я його син.

Ми могли б загнати його ордени і медалі, підзаробивши на них. Хоча стара не наймала оркестрів, похорон старого щось коштував. «Просурми, — попросила вона, — просурми». Старий заповів, щоб це сталось на цвинтарі. Щоб це зробив я над його могилою. Я просурмив. Нестерпне квиління розірвало навколишню тишу. Стара поклала сурму на розпушену землю, обвʼязавши поминальною стрічкою, — для кожного, хто забажає вшанувати її чоловіка.

Старому нагороди і так не потрібні. Проте я не сказав цього. Костюм стара довго і нудно відпарювала, водячи праскою по мокрій ошматині, яку раз у раз змочувала, прикладала вище і прасувала далі. Ця абсолютно безглузда затія тримала стару, наповнюючи порожнечу, в якій вона раптом опинилася, механічними рухами. Старий лежав у труні, як нова копійка. Стара могла б відкрити кабінет воскових фігур. Про старого вона дбала до останнього.