Я не хотів памʼятати старого потворним калікою, який вимахує перед нами протезом. Я хотів бачити його повносправним, яким ніколи не знав. Він мав право на такий образ себе — бодай після смерті. Мені хотілось запамʼятати його саме таким. Старій теж. Стара мовби вдруге вийшла за нього заміж — цього разу за такого, який не принижуватиме і не ображатиме. Їй мовби нарешті всміхнулося щастя. Нахилившись, вона щось прошепотіла до нього, наче він міг почути її. Старий, звісно, нічого не відповів, так було навіть краще.

Не вірилося, що це той самий, який лупцював мене. Хто така людина? Купка лайна, що уявила себе чимось великим. Проти природи, дитинко, не попреш.

Якби там щось було, одні не мотлошили б інших, стара жила би з моїм справжнім батьком. Ми мешкали б у будинку, на порозі якого все сталося, і він не освятив би його власною кровʼю. Все дуже просто.

Хай подивлюся хоч на одного мерця, який вибрався б з домовини. Гола земля, яку ми удобримо, — все, на що можна сподіватися. В цьому бодай якийсь сенс. Зіпнеться травинка — ти вже не прожив марно.

Я був надто зелений і взяв провину на себе. Я вважав їх моїми друзями, мені не хотілось здаватися слабаком.

Вони валили все на мене, а я гадав, що так має бути; що це частина гри — нашої крутезної змови проти решти світу; трюк, необхідний, щоб у самому кінці вийти сухим з води. Я тримався за це рік, другий, третій, намагаючись обміркувати, що і як. На четвертий раптом збагнув, як дешево дав пошити себе в дурні. Все геніальне просте. Прозріння — колись воно мусить настати.

Від осяяння, що мудакам, які врятувались моїм коштом, щиро начхати на мене, я знесамовитів. Воно раптом вибухнуло в мені. Кинуло на двері, змусило грюкати — тупо, одуріло, щосили, доки заскрипіло віконце і камера раптом відімкнулася.

Притомність поверталась до мене повільно. Памʼять — це така штука; я вхопився за неї і більше не відпускав. Не дати забути. Я не маю права на забуття. Будь-що вийти звідти. Я житиму. Житиму. Я повторював це, як мантру. І врятувався.

Відтоді я думав лише про одне — нашу зустріч. Вона марилась мені вдень і вночі. Я прокидався і не міг заснути. Заклавши руки під голову, кайфував від неспання. Під ногами зʼявився ґрунт. Серед темряви, хоч в око стрель, усе стало до неможливості виразним. Речі набувають контурів незалежно від ступеня освітлення. Ми неодмінно зустрінемося — вже заради цього варто було вийти на свободу.

Я хотів побачити їх, обійняти і пригорнути, як справжніх друзяк. Мені кортіло розпитати їх про дещо. Я скучив за звичайним людським спілкуванням. Жадав, щоб вони розповіли мені, як їм велося без мене, куди ходили, що бачили, кого ще спровадили на той світ, і хто цього разу сидів замість них. Кінець кінцем, що змінилося в цьому світі, якщо взагалі що-небудь змінилося. Я хотів, щоб вони мені все пояснили. Поділилися сокровенним. Хотів почути це з їхніх смердючих пельок, щоб воно прозвучало їхніми брехливими голосами.