В Надюсі все було під контролем, задрипанці слухалися її, мов рідної матері. Надюся йшла куховарити, а ми — трохи з малечею, трохи з Надюсею. Аж лячно, як вона все незворушно порала — наче доросла, а не наша однокласниця, з якою ми дуріли на перервах. Я брала до рук картоплину і пробувала чистити. «Давай, — зжалювалася Надюся, — забираючи її від мене». Овочі вона чистила, різала, сікла, мов кухонний комбайн. Замовляючи картоплю, я щоразу згадую Надюсю і кухню, куди нас набивалося, як у чарівну рукавичку. Ми накидалися, мов з голодного краю, геть забувши про сором. Отак, крім братів і сестер, Надюся годувала ще й нас.

Коли я востаннє зустріла Надюсю, вона скидалася на вичавлений лимон. Ми ще байдики били, а вона вже працювала. Живучи в Черкасах, вона заробляла, як у столиці. Їй із цим пофортунило. Хоча це як сказати — в Надюсі зовсім не залишалося часу на особисте життя; коли ти до девʼятої вечора на роботі, в тебе невеликі шанси познайомитися з красивим хлопцем. І з некрасивим, звичайно, теж. Мені здається, їй взагалі було не до цього, — Надюся утримувала сімʼю: братів і сестер, поміж якими вона найстарша, в неї їх пʼятеро, плюс безробітні батьки, яких викинули на вулицю, після того як вони прогарували чверть сторіччя. Згодом Надюсин батько влаштувався сторожем, але там він мало що отримував, а мати підпрацьовувала прибиральницею, обоє — «технічна інтелігенція», з вищою освітою і червоними дипломами. Черкаси — не Київ, де завжди щось нагодиться.

Надюся уникала розмов про Майдан і війну. Війна не вписувалася в її бачення світу, в розпорядок робочого дня, що починався зранку і закінчувався пізно ввечері; в неї свій фронт, і вона день у день самовіддано тримає його. Батьки на шиї, здитинілі від безпорадності, а тепер ще й менінгіт, куди прилаштувати братів і сестер. «Я знаю, — тільки й мовила, міцно обіймаючи мене. — Я все знаю». Двадцятитрьохрічна багатодітна мати без чоловіка, вільного часу і кохання.

У вагоні стояла задуха, наче поїзд прибув не з Одеси, а звідкілясь далі, зі спекотного Півдня, примарного і недосяжного, де в розпалі літо, в українську зиму, що починалася дошкульним розчаруванням і тим потужнішою надією. Нас зустріла суміш засильно опаленого непровітрюваного приміщення, просяклого потом одягу і спожитих напередодні страв. Пасажири ще спали. Ми зайняли місця.

— Кофє, дєвушкі, чай?

— Чай, будь ласка.

Чути було, як дзенькало за перегородою скло, а потім лився тонкою цівкою окріп.

— Пожалуста, — мовила провідниця, ставлячи на стіл склянки з гарячою водою і кладучи поруч «Принцесу Нурі». Опустивши пакетики в воду, ми спостерігали, як розходиться чай, подібно, як дим у повітрі, поки вода забарвилась в темно-коричневий колір. Духмяний запах, неспроможний перебити спертого задушшя вагону. Я виклала печиво.