До нього дійшло, що тут немає ні одної з тих речей, які він так дуже цінив. Звичайне, світле пиво; добре охолоджена житня горілка, в окремих випадках – зубрівка.. Зараз у нього був величезний підвал, заповнений червоним, грузинським та французьким, вином, декілька ящиків коньяку – і нічого такого, чого б хотілося випити.

- Сержанте! – вихилився він в коридор. – Сергію Костянтиновичу! Серьожа…

Клацнув замок в дверях. Тупіт чобіт, що наближався, ознайомив, що вірний охоронець вже біжить до свого господаря; через хвильку Сергій з'явився в коридорі, зі зброєю напоготові.

- Артур Вікторович!... Що сталося?

- Сергію, Серьожка, - немов з плачем одізвався Артур. – А збігай-но в магазин. Я тобі грошей дам…

Морпех, нічого не розуміючи, закліпав очима.

- Шефе, все в порядку?

- Так, так, я… Сергій, купи мені горілки. Звичайної горілки, чистої.

- Горілки. Зрозумів. Якої?

- Ну… а польську знайдеш?

Охоронець знизав плечима.

- Як пошукати, то знайдеться. Як та називалася… "Зубрівка", правильно? З такою травичкою?

Артур тільки кивнув, тримаючись косяка дверей. Коли Серьожа відійшов, Москаль спазматично, з відчаєм вдихнув повітря і схопився за груди.

Біль, якого давно вже не відчував, повернувся: сильний і палючий мовби в перший раз. Завжди було те відчуття, ніби хтось, шматочок за шматочком виривав йому серце… А зараз було таке враження, ніби подмух раптом порушив краї відкритої рани, що по ньому залишилася.

Непотрібно борешся. Ти є тим, ким є.

- Я… Артур прохрипів крізь стиснуті зуби, розбризкуючи мікроскопічні крапельки слини. - Скоріше ти…

Ми.