- Знаю, - відповіла слухавка голосом Марти. – Ярек казав, що ти дзвонив раніше.

- Що… що там у вас?

Довга хвилина тиші.

- Якось живемо. Ярусь нещодавно повернувся до інституту. Реабілітація, на щастя, допомогла.

- Реабі… що сталося?

- Лікувальна терапія. – Марта зітхнула: спазматично, уривчасто. – Ти навіть нічого і не знаєш… В листопаді у нього була спроба самогубства.

- Що? Як це?... Чому ти мені не сказала?...

Замовк. Він досконало знав, чому.

- Артур, ти обзиваєшся вперше після стількох років. Ні с того, ні з сього дзвониш на стаціонарний апарат в середу вранці, коли я на роботі, а Ярек ще спить. Тобі відомо, в якому він зараз стані? Коли я повернулась вдень, він ледь зміг зняти ланцюжок з двері… Я не казала, бо мені не було коли. Ми не розмовляли з тих пір, коли… коли…

Вона не сердилася, не дорікала йому. Її голос був досить сумним, з чітко чутним смиренно-спокійним відтінком.

Він міг би слухати її годинами.

- Вибач, - тільки й прошепотів.

Москаль майже бачив її, як вона труснула головою, а буйні локони захвилювалися, наче рідкий вогонь. Зараз в ньому вже повинні бути пасма сивини, злегка блискучі сріблом в тій повені рудого.

Боже, яка ж вона була красива.

- За те, що не дзвонив? Нічого страшного. Я дуже рада чути тебе, мій дурненький. Ти там, нібито, непогано собі радиш?

- Я не за те вибачаюся, - видавив Москаль з себе, перш ніж смуток здавив йому горло сталевими щипцями.

Запала довга, дзвеняча тиша. Артур лише чув тяжкий, рваний віддих по другій стороні лінії… В нього було бажання притиснути вуста до пластмасової решіточки слухавки, щоб той останній, запізнілий поцілунок миттєво пролетів крізь відстань, що поділяла їх, та роки мовчання, щоб якимось чудом до Марти дійшло, щоб вона почула, що, незважаючи на всі речі, жінок та витік часу – це завжди вона…

- Алло. Ти ще тут?

- Тут, - проковтнув він слину.

Знову тиша.