Це тільки непотрібне нагадування слабої людини, якою ти був. Релікт минулого.

- Та ні, це пам'ятка і нічого більше. Так нащо мені її позбуватися?

Вони були твоєю найбільшою слабкістю. Тим, що тримало тебе при землі, не дозволяло розгорнути крил.

Виразно роздратований Артур Вікторович хотів відкинути фотографію на столик, де лежали розкладені альбоми в твердих палітурках. Але він змінив намір, дбайливо всунув знімок за плівку зі злегка вже побляклим підписом: Ми, літо 1993 року.

- Так чому ти бажаєш, щоб я позбувся тієї пам'ятки? – буркнув він. – В такому разі, це повинно бути моєю найбільшою перемогою, точно? А ти бажаєш, щоб я про неї забув. Я повинен відректися від шляху, який пройшов?

Тобі треба відректися людини, якою ти колись був.

- То що ж, я досі цього не зробив?

Кілька місяців його все більше дратували постійні балачки та хитрощі, від яких він не міг звільнитися. Чим більше вони мали... чим більше він мав, чим далі він зайшов, тим більше намагалося штовхнути його далі й сильніше крижане спонукання.

Він міг на все це махнути рукою. Спокійно жити до кінця днів, тішитися здобутими багатством і позицією. Дивитися на імперію, яку збудував протягом цих років. Без необхідності працювати, хвилюватися або непокоїтися, чи йдеться про завтра чи наступний рік. У нього було все. І він нічого не мусив.

- Все – значить "нічого", - раптом стривожений прошепотів він сам собі.

Насправді він не мав нічого; нічого такого, що давало б йому радість. Він мусив все робити сам; нікому не вірив, навіть Серьожі.

Він був би сам, зовсім один якби ще був впевнений своєму власному існуванні.

Це тільки слова. Слова, які…

- Заткнися! – закричав він в пустку, так, що задзвеніли кришталеві абажури могутньої люстри.

Москаль піднявся, підійшов до бару, тремтячим руками відкоркував пляшку. Понюхав, скривився з огидою… адже він ніколи не любив коньяку! Почав переставляти карафки, дзвеніти склянками і розшифровувати етикетки.