Москаль заточився вбік, обіперся о крісло і осунувся на сидіння. Біль не уступав, як то діялося зазвичай, на цей раз він вчепився в його груди сталевими кігтями, все міцніше вбиваючи гострі пазурі в ніжну плоть.

Випий чогось. Подивись, все це чекає на тебе.

- Не хочу… не стану… почекаю, доки повернеться Серьожа…

Тоді запали. Це завжди допомагало тобі заспокоїти нерви.

Його першим поривом було дотягнутися до люльки, але потім він упустив її, ніби то була отруйна змія. Вона впала, розсипавши холодний сірий попіл на фотографії його колишньої родини. Він хотів здути бруд, але не міг змусити легень поворухнутися; почав збивати сірі грудки рукою, але ті лише розмазалися, залишаючи потворні сірі смуги, що закривали обличчя осіб, що стояли на картці.

- Ні…і… - застогнав Москаль.

Так. Вони відійшли, вони вже зробилися минулим. Не повернешся до них, вони вже не повернуться до тебе. Ніколи.

Раптом Москаль почув, як в грудях здіймається палаючий жаром гнів. Зусиллям волі він випростувався в кріслі, вбив пальці в підлокітники і змусив себе зачерпнути повітря. Вдих, видих… Вдих, видих…

- Ти… смієш мені наказувати?... – захарчав він крізь стиснуте горло. – и смієш говорити мені, що я маю робити?... Та яким правом ти вирішуєш про те, що станеться в моєму житті?

Ні. Я лише говорю, що принесе тобі користь. Показую путь, яким ти маєш іти.

- А може я не хочу ним іти…

Ти йдеш ним занадто довго, щоб завернути. Не будь нерозумним.

Артур пригадав батька. Хворий і виснажений раком, він сидів удома у своєму кріслі, і саме це він сказав, коли син намагався переконати його в тому, що його рішення є вірним. Що він мусить розлучитися з жінкою, з якою раніше жив без оформлення шлюбу. Що сенсом і любов'ю його життя є...

- Марта,- прошепотів він.

Біль вдарив з подвоєною силою, вгвинчуючись льодовим буром аж до мозку кісток, розколюючи ребра і вливаючись в хребет. Артур витягнувся, і відразу ж потім звернувся з безголосним плачем.