Сергій стояв з укороченим "калашніковим" під вікном, дивлячись на бійців, що крутилися на подвір'ї. Все пішло легше, ніж сподівалися, тепер треба було лише закінчити справу. Він затягнувся цигаркою, кинув недопалок, розтер ногою по підлоговому покриттю.

Батюшка мірним кроком проходив між стільцями, на яких сиділи зв'язані члени сім'ї родини Петровича, принаймні ті, що залишилися живими. Кожного він обходив по черзі, підкованими каблуками офіцерських чобіт давлячи уламки скла, які застеляли покриту розсипаними фотографіями підлогу.

- Прошу вас, благаю… - бурмотів Петрович крізь опухлі губи, за якими можна було бачити поламані зуби, що трималися лише на шматках шкіри та нитках нервів. – Не кривдьте моєї родини…

- "Вашої" родину, Максиме Петровичу? "Вашої"? – розклав батюшка руками. – Може і будинок "ваш"?

- Благаю, все віддам, все скажу… - плакався Петрович.

- Так. Все скажете. Що до того, товаришу, в мене немає ніяких сумнівів. – Батюшка нахилився над ним. – Але я повинен мати впевненість, що ви нічого не приховаєте.

Він відкрив валізку, холодно блиснула хірургічна сталь. Москаль провів рукою по інструментах, в кінці кінців вибрав недужі щипці з пласкою, карбованою кінцівкою. Сергій скривився; не любив він цього моменту, але намагався і не показувати цього батюшці.

- Ні, ні, ні, ні… - наче мантру, повторював Петрович, коли Москаль підходив до нього поволі, мірним, виваженим кроком, тримаючи щипці перед очами. – Ніііі!…

Сергій знову повернувся до вікна, вийняв з кишені мініатюрну слухавку, натиснув ґудзик mp3-плейєра в кишені. "Оооооолйєєє бееейбі йєйєйє ооооолйєєєйєєє…" – одуряюча музика попливла з малого динаміка, хоч частково подавляючи відголоси реального світу.

Москаль пройшов біля Петровича, біля його непритомної жінки, усміхнувся семирічному синкові, що безголосно плакав. Затримався, присів, погладив малого по голові…

- Нііііі!... – закричав Петрович. Батюшка знову посміхнувся, піднявся. Підійшов до доньки господаря, що сиділа в куті, взяв в руку її дрібну долоню.