Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула… А тоді — червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху — зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула… То був привид руки, подарованої Червохвостові… Знову залунали сповнені болю волання… Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму… якась голова… далі груди й руки… торс Седрика Діґорі.

Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)… Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:

— Тримайся, Гаррі.

Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта… У його розширених червоних очах відбивався жах… Він очікував такого повороту подій не більше, ніж Гаррі… Звідкілясь долинали далекі перелякані вигуки смертежерів, що тупцяли навколо золотого шатра…

Паличка заверещала ще пронизливіше… А тоді з її кінчика почало виринати щось іще… Темна тінь голови, руки й торс… Відразу після Седрика з’явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні… Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички… і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички…

— То він таки справжній чарівник? — спитав дід, дивлячись на Волдеморта. — Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти… Він мене вбив, цей тип…

Тим часом з палички з’являлася наступна голова — жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя… Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись…

Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.

— Гаррі, не попускай! — закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. — Не відпускай його!

Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.

З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з’являтися чиясь голова… і Гаррі знав, хто то буде… Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з’явилася тінь Седрика… Чекав, бо про жінку, яка зараз з’являлася, він думав цієї ночі найбільше…