Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар підказував, що саме це треба зробити):

— Коли я сюди йшов, Геґріде, то зустрів професора Слизорога.

— Йой, то ти вскочив у халепу, га? — стурбовано глянув на нього Геґрід. — Тобі не вільно бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина…

— Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні почесті Араґоґу, — сказав Гаррі. — Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг… і ще він обіцяв принести пляшку, щоб пом’янути Араґоґа…

— Справді? — здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід. — Се… се дуже файно з його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм Слизорогом… а він, бач, приходить пом’янути Араґоґа… Араґодзько дуже би ся втішив…

Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила б велика кількість їстівної плоті на кістках Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там справді огидне видовище — величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши скручені й переплетені лапи.

— Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?

— Я си гадаю, що там, за гарбузами, — здушеним голосом проказав Геґрід. — Я вже си викопав… знаєш… могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів… згадати щось радісне…

Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках швиденько переступив поріг хатини.

— Геґріде, — почав він смутним голосом. — Прийми моє співчуття у зв’язку з твоєю втратою.

— Йой, як то файно з твого боку, — розчулився Геґрід. — Дуже тобі дєкую. І дєкую, що не покарав Гаррі…

— Мені таке й на думку б не спало, — сказав Слизоріг. — Сумний вечір, сумний вечір… а де та бідолашна істота?

— Отамечки, — тремтячим голосом відповів Геґрід. — То може… може тоді почнемо?

Вони втрьох вийшли на город за хатою. Місяць блідо поблискував крізь дерева, і в його сяйві, що зливалося зі світлом з Геґрідового вікна, було видно Араґоґове тіло, яке лежало на краю глибоченної ями біля триметрового насипу свіжовикопаної землі.

— Розкішно, — сказав Слизоріг, підходячи до павучої голови, з якої молочними більмами зирили в небо восьмеро очей і нерухомо поблискували під місяцем дві величезні зігнуті клешні. Гаррі здалося, ніби він почув дзенькіт пляшок, коли Слизоріг нахилився над клешнями, розглядаючи величезну волохату голову.

— Не кожен може оцінити, які вони файненькі, — розчулився Геґрід, дивлячись на Слизорогову спину, і з куточків його очей викотилися сльози. — Я й не знав, Горацію, що тебе цікавлять такі створіння, як Араґоґ.