— Ну, будьмо, — сказав Гаррі, підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді, повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що завгодно… а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко…

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж… іду до Геґріда.

— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

— Ні, Гаррі… ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? — наполягала Герміона.

— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.

— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.

— Так, — відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. — Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?

— Ні, — так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.

— Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? — Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. — Чи не було в тебе іншої пляшечки, з… навіть не знаю…

— З есенцією божевілля? — припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.

Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.

— Повірте, — сказав Гаррі. — Я знаю, що роблю… чи принаймні… — він упевнено попрямував до дверей, — це знає фелікс.

Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.

— Що ти там робив з нею? — заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату, залишаючи їх позаду.

Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко; коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін, і Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.

— Дін, не штовхайся, — сердито сказала дівчина. — Ти завжди мене підштовхуєш… я й сама можу чудово зайти…

Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся… Відчуваючи дедалі більшу радість, Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.