Звідки Гаррі знав, що треба йти саме до Геґріда, пояснити він би не зміг. Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з’явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.

На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам’яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.

— …Дякую, Помоно, що знайшла час, — ввічливо говорив Слизоріг. — Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.

— Я згодна, — лагідно відповіла професорка Спраут. — Цього тобі вистачить?

— Цілком, цілком, — Слизоріг тримав снопик густолистих рослин. — Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок — ану хтось переварить… ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!

Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий Гаррі.

Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.

— Добрий вечір, пане професоре.

— Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, — насторожено застиг Слизоріг. — Як це ти вислизнув із замку?

— Здається, Філч забув замкнути двері, — бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.

— Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки… А чого ти тут, Гаррі?

— Через Геґріда, пане професоре, — відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду. — Він дуже засмучений… але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності…

Слизоріг був явно заінтригований.

— Ну, я не можу цього пообіцяти, — хрипко буркнув він. — Але я знаю, що Дамблдор довіряє Геґрідові, як нікому іншому, тож я переконаний, що він не затіяв чогось жахливого…

— Отой велетенський павук, що був у нього вже багато років… що жив у Лісі… що вмів розмовляти…

— До мене доходили чутки, що в Лісі живуть павуки-акромантули, — тихо сказав Слизоріг, дивлячись на стіну темних дерев. — То це таки правда?